За маму, за тата

На тему розладів харчової поведінки на Заході написано сотні романів і знято десятки фільмів. І це не дивно — за даними американської Національної асоціації нервової анорексії та пов’язаних із нею розладів (ANAD), в США кожні 52 хвилини помирає одна людина від тієї чи іншої форми розладів харчування. До цієї проблеми дотичні кожна пʼята жінка і кожен сьомий чоловік, але найбільшою зоною ризику є підлітки і насамперед дівчатка.

Масштаби поширення розладів, повʼязаних зі споживанням їжі, змушують сучасну літературу включити цю проблему до переліку гострих і актуальних тем сьогодення, і тема харчових розладів стала, у певному сенсі, літературним трендом. Прикметною особливістю романів про анорексію, булімію та компульсивне переїдання, що зʼявилися упродовж останніх двадцяти-тридцяти років, є їх спрямованість на те, аби змінити ландшафт культури, з якої вони вийшли і яка значною мірою цю проблему й породила — своїм популяризуванням недосяжних стандартів краси, модою на дієти і тому подібними речами. Головним інструментом трансформації такого стану справ у масовій культурі стала метамодерна концепція нової щирості — мистецьке перевіднайдення відвертості та емпатії після десятиліть іронічних та цинічних вивертів постмодерну. p За допомогою нової щирості письменники й письменниці наважуються виходити за рамки усталених суспільних норм, відверто говорять про свій біль, дозволяють собі бути дитинними й вразливими, аби здобути справжню зрілість. Завдяки популярності нової щирості такі табуйовані раніше теми, як досвід розладів харчування, історії про психічне здоровʼя та осягнення власної тілесності, сьогодні формують обличчя прози першої чверті XXI століття. Деякі критики відносять ці інтимні (в психологічному сенсі) тексти до літератури особистого досвіду, та мені здається, що назва література симптому для них могла б бути більш точною, адже авторам, які працюють зі складними психологічними темами, йдеться насамперед про анамнез маргіналізованих суспільством психічних та фізіологічних розладів, про які, можливо, тільки зараз зʼявляється можливість говорити відкрито. Література симптому чутлива до внутрішньої травми своїх героїв й ставить собі за мету, перш за все, проговорити дві речі: відчуженість людини від самої себе (з усією супутньою цьому душевно-тілесною симптоматикою), а також, як наслідок, відчуженість особистості від суспільства. Такою мені бачиться література симптому.

В Україні статистичних досліджень щодо розладів харчової поведінки, наскільки мені відомо, наразі не ведеться. Так само мені не відомо, за невеликими винятками, творів, які б досліджували тему харчових розладів через літературу. Першопроходицею у галузі нон-фікшн у цій темі можна було б назвати Івану Самойленко з її біографічною книгою-дослідженням «Війна з їжею» (2020). Роман Каріни Савариної слід вважати першим у питанні саме художнього висвітлення проблеми РХП.

Читач, знайомий із попередніми романами Савариної, думаю, зауважить, що вони, разом із новим романом «За маму за тата», складають певний цикл, який можна віднести саме до літератури симптому. Розгубленість, ізольованість, тривожність, ураженість чужим нерозумінням — ось ті точки розриву між особистістю і її психофізичною природою, між особистістю і суспільством, з яких, попри густу іронію та самоіронію, починають свій сюжетний шлях автобіографічні персонажі Каріни Савариної. В романі «Мам», присвяченому темі удочеріння (2021), ці розриви зігріті радістю довгоочікуваного материнства, а от у романах «Не вагітна» (2019) і, особливо, у «За маму за тата», навіть попри комізм окремих пасажів, біль і відчуження чуються значно дужче. Але, на щастя, вони не ранять читача, а радше залучають до глибокої, справжньої емпатії Каріниним персонажам — безпорадним, але дуже живим, прозорим і щирим.

«За маму за тата» наразі є своєрідною кульмінацією «материнської» трилогії Савариної, в якій розповідається про, мабуть, найскладнішу форму материнства — зрощування власної внутрішньої дитини. Це історія маленької дівчинки Варі, котра живе в сімʼї, у якій, попри наявність обох батьків, немає жодного дорослого: ані Варина мама, ані Варин тато не спроможні на зрілі почуття та дії, принципово не здатні на турботу і любов. Тож Варі доводиться дорослішати й досліджувати світ самостійно, щоразу обпікаючись на, здавалося б, найпростіших речах. Вона зростає дивною, замкнутою дитиною. Але Варина неспроможність присікти шкільне цькування, тривожна звичка підбирати мертвих пташок, нездатність розібратися у своїх відчуттях — то лише верхівка айсберга, тільки наслідки когнітивних помилок, зроблених дівчинкою ще у ранньому дитинстві, коли була жива бабця. Колись Варя уже відчувала себе у безпеці, у баби на кухні, й тепер вона наполегливо шукає те тепле, зігріваюче почуття, аби мати його при собі постійно. Вона знаходить дещо дуже схоже на нього, але схоже лише за формою — відчуття ситості. Так народжується ритуал священного поїдання їжі, який зачаровує Варю на багато років і десятиліть, і так починається її довгий шлях до розплутування всеможливих викривлень свідомості, спричинених цим помилковим ототожненням форми і змісту, їжі та любові. Дві героїні — Варя-дитина і Варвара-доросла — крізь відстань часу намагаються знайти вихід зі спільного лабіринту памʼяті й травматичного досвіду.

Живий, повітряний і крихкий, побудований місцями на звучанні окремих інтонацій, а місцями — на потужній оркестровці усієї сюжетної лінії, цей роман симптому справляє достоту катарсичне враження. Для емоційно зрілого читача, готового до зустрічі з власною внутрішньою дитиною — це багатовимірна, окриляюча історія про травму і зцілення, а для української літератури — важливе розширення на територію сучасної метамодерної прози західного зразка.

ЛЮБКО ДЕРЕШ

письменник

Драматургічно довершений світ дитини — дівчинки, що жадібна безумовної любові й прийняття у звироднілій дійсності, путівник по крихкому льоду її відчуттів, мріянь і фантомів. Червоні лінії батьківства через разюче художнє бачення. Терапія материнства особливою мовою авторки Каріни Савариної.

Моя внутрішня зболена дівчинка врешті почута.

Галина Балан-Тімкіна

продюсерка

Тендітний світ дівчинки, сповнений фантазій та мрій, що стикається з холодною жорстокістю дорослих. Невимовний біль, травма і врешті зцілення — Каріна з такою майстерністю описує почуття, що читач може прожити та відчути їх на фізичному рівні.

Книга, після якої хочеться помовчати й стати людянішим, ніж ти був раніше.

Ріта Лукіч,

фотографка

Нервова анорексія — це не лише діагноз, а складна історія болю, втрати контролю та боротьби за любов і прийняття. Говорити про це потрібно, але обережно, без спрощення чи знецінення.

Ця книга нагадує: наші спогади — не частина минулого, а теперішнє. Маленька Барбара, або Василько, або Саша, або підставте будь-яке ім’я, живе в кожному з нас не десь далеко, а тут і тепер. Ця історія — це заклик дбати про себе, захищати свою внутрішню дитину.

Каріна Саварина чудово показує як метод імагінативної рескрипції працює від першої особи. І зцілення стає можливим, коли ми змінюємо ставлення до свого болю. Ця книга не тільки про розлади харчової поведінки, а про те, як любов може лікувати.

Але пам’ятайте! Звернутися до лікаря, приймати медикаменти, ходити на психотерапію — це теж любов до себе!

Олександр Авдєєв,

психіатр, лікар-психотерапевт, засновник проєкту "4help"