Перед поїздками я погано засинаю, хоча якраз намагаюсь лягти раніше, щоб виспатись, тому о десятій годині вечора я відкладаю телефон, стараюсь не нервувати. Я перераховую різні проблеми, які спіткали мене впродовж дня, та згадую про щоденник вдячності, де завжди дякую за те, що не помираю від раку і не усвідомлюю смерті, але раптом рак уже в моєму тілі мовчки десь там розповзається і тихенько підкрадається до моїх лімфовузлів? Я докручую себе в цій тривозі до максимуму і встаю в туалет, потім п’ю воду, дивлюсь у телефон, і на цьому все, бо я не зможу заснути до першої ночі, адже якщо пропустила це вікно в сон о десятій, то інше відчиниться дуже нескоро.
В якийсь момент, десь між сторінками електронної книги Тамари Гундорової, плачем сусідської дитини через стінку, тіктоком про розлучення, повідомленнями в інстаграмі та відгуками на мої книги на Goodreads, я таки засинаю приблизно о третій годині ночі. Не виспавшись, встаю і одразу починаю робити вранішню рутину. Все починається з кави та легкої лімфодренажної зарядки, яка так смішила мене в дитинстві, коли щось подібне робили дорослі.
Моя донька виринає зі сну і йде до мене обійматись. Вона одягається, як новонароджене кошенятко, не відкриваючи очей. Я беру подвійну роверову сумку, перекидаю її через багажник, пристібаю, перевіряю, чи заряджені наші передні та задні ліхтарики. Ми рушаємо до вокзалу Познань Головний. На вулиці холодно, 3 квітня, шість градусів. Я не вірю в бога, але я вірю, що кожен рік буде ця холодна погода перед Великоднем, а на свято світитиме сонце і нам буде жарко. По дорозі нас здуває холодний вітер. На вулиці я одразу відчуваю, як він заважає нам їхати. «Там буде інакше», — заспокоюю я себе.
В неділю в Польщі свято, тому нічого не працюватиме вже з обіду суботи. Я маю знайти магазин перед цим днем, де продаватимуться солодощі, адже одна із моїх ідентифікацій для доньки, після мами, Святого Миколая та зубної феї — це великодній зайчик, який ховає по квартирі чи готельному номері шоколадні яйця різного розміру. Моя донька вірить мені і вірить кожному персонажу, якого я граю. Я поки не хочу порушувати цю гармонію дитинства, тому не кажу, що вони не існують. Вона сама вирішила в це вірити, а я і не заперечую їхнього існування. Думаю, діти в класі скажуть їй правду раніше за мене, а поки я тримаю цю таємницю в собі і з окремим задоволенням граю ці ролі. До мене в дитинстві ніхто не приходив, і я постійно заповнюю ці прогалини у своєму минулому через свою доньку.
Ми піднімаємося ліфтом із довгого холодного коридору з виходами на платформи, де бачимо інших роверистів. Ми розмовляємо коротко про станції, на яких кожен із нас вийде, щоб пристебнути наші ровери в порядку виходу з потягу.
Минулого року я вперше сама поїхала потягом в таку подорож, тому ходила за кілька днів до поїздки, щоб вивчити маршрути, якими можна доїхати до платформи, та подивитись, як виглядає спеціальний вагон. Я придбала квитки на потяг, де наші ровери мають висіти на гачках, а це означає, що я маю зняти торби та бути в змозі самостійно підняти весь ровер, щоб підвісити його під стелею. Навіть чоловікам це нелегко, тому мені завжди хтось допомагає. Якщо придбати квитки на електричку, то зайти туди буде набагато легше, бо там немає сходів, як у звичайному потязі, а в окремому спеціальному вагоні з намальованим ровером їх можна просто прив’язати, не задираючи вгору.
Мої торби важкі, бо в них лежить одяг на різні випадки погоди, інший відсік забитий їжею: там пофарбовані напередодні яєчка, велика пісочна бабка замість паски, лаваші, фрукти, курка гриль та овочі. У наплічнику моєї доньки лежать дві видри з Ікеї — видра мама і видра доця. Менша одягнена в сукенку балерини від іншої ляльки.
У потязі навколо нас самі чоловіки, частина з яких теж має ровери. Один із них починає оповідь про свій досвід, і я підслуховую цю чужу розмову, поки моя донька малює в блокнотику Зеброберка — істоту з нової казки (це зебра з крильцями розміром з колібрі). За вікном постійно трапляються стада сарн, адже в полях якраз усе зазеленіло і їм є що поїсти. Чоловіки розповідають про роверову дорогу на Хель із Гданська, яку я також розглядала, але там був занадто великий відрізок звичайною дорогою, а не окремою трасою. Мені це не підходить для подорожі з дитиною, тому я обрала трасу R20, яка поведе нас через поля, містечка та села.
Пані у TikTok пояснює, що Великдень — це перша неділя після повного місяця після весняного рівнодення. Католики використовують григоріанський календар, а православні юліанський, і ці правила були визначені ще в IV столітті та залишаються незмінними. Православна традиція не дозволяє, щоб Пасха була одночасно з єврейським святом Песах, який також є рухомим святом, а загалом Великдень — це свято язичницьке, яке святкується в неділю після рівнодення, бо день стає довшим за ніч. В цьому році ми святкуємо в Польщі на тиждень раніше ніж в Україні.
Моя донька рахує тварин, яких вона бачить за вікном. На полі посеред першої зелені сидять лебеді, бо тут заборонено проганяти тварин, і дуже рідко можна побачити опудала, які мали б їх відганяти. Я тримаю в кишені газовий балончик і розумію, що треба перекласти його в сумочку на грудях, щоб швидко дістати в разі чого. А «в разі чого» — це дикі звірі та чоловіки. Жінки бояться чоловіків, але і чоловіки бояться чоловіків, бо ніхто не хоче опинитися в ситуації сам на сам із кимось невідомим, такої фантазії просто не існує.
На вокзалі в Хощно потяг стоїть буквально менше хвилини, і за цей час я маю виставити дитину, мої торби, її ровер та мій ровер. Коли я повертаюся в потяг, щоб забрати свій велосипед, провідниця свистить у свисток і дає знак, що можна зачиняти двері та рушати. Я кричу на весь вагон «ні», але вона в сусідньому, а на проході перед виходом стає чоловік з великою валізою. Я протискаюся повз нього зі своїм ровером, і він сміється. Люди навколо нас зустрічаються родинами, а нас ніхто не зустрічає. Ми одночасно стаємо голодними, хоча ще дуже рано. Дує холодний вітер, він хилить дерева до землі. Я дістаю пісочну бабку, і вона виявляється неймовірно солодкою та вологою, набагато кращою, ніж я собі уявляла, хоч і розсипається прямо в пакеті.
Ми рушаємо, і щоб дістатися до траси, нам треба проїхати приблизно кілометр містом, потім виїхати на ґрунтову дорогу і врешті опинитися в повній безпеці від машин на роверовій трасі, яка вся помічена стовпчиками зі значком ровера і цифрою 20. На кожному з’їзді стоїть цей знак, а якщо його немає і дорога розходиться в різні боки, то це означає, що треба їхати прямо, бо на кожному повороті цей значок обов’язково стоїть зі стрілочкою.
До Барлінка залишається 30 кілометрів, але в обличчя дме сильний вітер зі швидкістю 14 метрів на секунду, і їхати стає так важко, ніби ми рухаємося в трубі аквапарку знизу вгору і нам замість води в обличчя б’є повітря. А ще ми постійно їдемо вгору, принаймні так мені здається, тому я кручу на першій передачі так повільно, ніби просто йду, поки Маруся без важких торб весело крутить педалями. На початку шляху ми зустрічаємо маленький тракторець, який прибирає сміття з роверової стежки, а також обрізає гілки, які можуть потрапляти в обличчя роверистам.
Маруся просить дати їй п’ять долонькою, а потім питає про моє дитинство, яке для мене назавжди залишиться канікулами в бабусі Ліди і дідуся Василя. Я люблю про це говорити зі своєю донькою, бо ця розповідь не дає мені можливості забути ті малі крихти, що тримаються в пам’яті, адже якщо раптом почати про це говорити, воно розгортається перед тобою великим полотном історій.
Я часто знаходжу себе посеред бабусиного двору, де сиджу на землі, тримаючи в руках зошит, розкреслений чорними лініями. Я беру лінійку і прикладаю її перпендикулярно до сторінки, проводячи синьою ручкою зверху вниз і створюючи простір для прізвищ, бо я граюсь у школу. Я пишу прізвища і ставлю їм всім оцінки, причому всім погані, і тільки одна дівчинка гідна хорошого балу, тому я ставлю п’ятірки біля свого імені. П’ятірка була найбільшим балом, і це приносило мені неабияке задоволення.
Посеред двору стоїть колонка, з якої качають воду, вона розташована на невеличкій бетонній плиті, а переді мною височіє великий гараж, у якому лежить залізяччя та близько десятка тазиків, накритих іншими тазиками, бо там сидять курочки і висиджують курчат. Бабуся перед цим збирає в коморі в хаті яйця у відрах, і я ходжу туди регулярно, закриваюся і в сирому приміщенні проводжу ревізію, торкаюся яєць, нюхаю їх, а на стіні тим часом висять пучки трави, і я ще не знаю, що все життя шукатиму цей запах скрізь, аромат тих трав для лікування взимку, звіробою, зав’язаного ниткою, жовті квіточки, що звисають зверху вниз, а поруч крупи, цукор і сіль, дерев’яні полички та маленьке вікно, через яке пробивається літо.
Настає той день, коли курчата починають вилуплюватися, і спочатку вони страшні, голі та без пір’я, але згодом пожовтіють, стануть приємними на дотик і пухнастими, а бабуся варитиме їм кашу з пшона та різатиме туди зелень, і я точно пам’ятаю запах цієї курячої страви, адже їх було приблизно сотня в кінці, і я допомагала складати їх у великі ящики на ніч та капала їм з піпетки якісь ліки.
Через кілька кілометрів ми знову зупиняємося, бо на дорозі скрізь розставлені станції для роверистів, ці бесідки з лавочками та столами, і мені складно уявити, як ми проти такого вітру доїдемо кудись, адже ми постійно зупиняємося.
Перед нами давня залізнична станція, де стоять старі потяги і відреставрований вокзал, а навколо лежать різні залізяки, тож я думаю, що, мабуть, тут влітку працює кафе. За одним із будиночків чи прибудов сидить пан і щось фарбує, і я йду до нього, поки Маруся грається з котом біля старої непрацюючої телефонної будки. Я питаю, чи буває у них тут влітку кав’ярня, на що він каже, що це його будинок і приватна територія, тож я одразу вибачаюся і відступаю назад. Але він посміхається, і стає видно, що йому в радість розповідати про свій задум, адже він придбав цю станцію, щоб відреставрувати її та добудувати із залишків щось нове. Наприклад, він придбав один вагон старого потяга і побудував дашок над одним із приміщень, тож виглядає він як майстер, хоча, мабуть, є дуже багатою людиною. Він розповідає про росіян, які з 1945 по 1953 рік прийшли на цю землю панувати, як вони все розбирали, крали і тягли собі геть, і мені цікаво, звідки він знає, що я не росіянка. У нього сірі очі, і він каже, що приїхав сюди, щоб сховатися від людей, і мене дивує це поєднання, адже він намагається сховатися, але не ставить паркан і ще й так охоче розмовляє зі мною.
Я питаю, в якому віці вже хочеш втекти від людей, от скільки вам років, бо бачу, що він старший від мене, але не знаю наскільки. Він каже, що все пролетить дуже швидко і ви опинитесь там, де і я, і хоча раніше мене смішило таке пророцтво, він продовжує і каже, що вчора йому було шістнадцять, а сьогодні він уже в цій точці свого життя. Я бачу на його пальці обручку, і мені завжди цікаво, яка дружина чи чоловік у тієї чи іншої людини, бо це ніби продовження цієї самої особи. Іноді я не розумію, чому ці люди поєдналися, бо вони зовнішньо абсолютно несумісні, а є інші, по яких одразу видно, що вони обов’язково мали зустрітися.
Але він рекламує тільки своїх трьох котів, каже, що в одного немає лапи, і це страшенно зацікавило мою доньку, хоча й менше ніж розрекламовані коза і її чотири козенята, яких він випускає із сараю. Я дивлюся на цю козу і от я знову опиняюся на подвір’ї у своєї бабусі біля кози на ім’я Зіна, білосніжної такої, що билася рогами. Я думаю, що якби мій знайомий офтальмолог це побачив, у нього було б кілька аргументів щодо безпеки, бо з його слів він бачив багато понівечених очей саме рогами кози. Я йому не вірю, бо звідки в Києві кози, адже вони живуть тільки у наших дитячих спогадах.
Пан питає, чи маю я громадянство, і я кажу, що не маю, але ось вирішила писати про роверові траси в Польщі, тож може за це мені дадуть громадянство, як ви думаєте. Він каже, що колись працював в уженді дуже давно і робота була дивною, бо він набрав зайву вагу, адже нічого там не робив, а тільки їв. Я тим часом чекаю свою нову карту для тимчасового перебування вже другий рік.
Як вас звати, питаю я, а він відповідає, що він Ришард Квєчіньський, як квітень. Я записую його ім’я та прізвище і думаю про те, що так люди представляються тільки в кіно або якщо вони знані особи, тому вирішую, що треба буде потім його погуглити. Ми далі говоримо про вік, і поки він йде відчинити двері козам, я відкриваю фронтальну камеру в айфоні й одразу пояснюю собі погану якість зображення тим, що треба перейти на самсунг або щось таке. Мій останній ботокс у лоб взявся погано, і на мою претензію косметологу я почула у відповідь рекомендацію про пластичну операцію, яку варто вже зробити, тож я поставила йому за це на гугл-картах у відгуках одну зірочку.
Я інколи йду читати чужі відгуки в гугл-картах і знаходжу найцікавіший, що зазвичай означає найгірший, а потім дивлюся на інші відгуки цієї людини. Якось один раз я ніби прожила подорож з одним чоловіком країнами Європи, коли натиснула на його прізвище і побачила його враження від різних ресторанів і готелів. Догодити йому було дійсно непросто, бо його не влаштовували кольори шпалер із фіранками або м’якість рушників, склянки не того розміру, туалети, занадто солоне м’ясо чи неприязний паркувальник біля закладу.
Сіроокий Ришард, власник історичної пам’ятки, повертається до мене і читає вголос те, що написано маленькими літерами на металевій конструкції будівлі, яку він сотворив власними руками, а саме що хто не змінює світу, той є ніким. Ми дякуємо за кіз і котів, за розмову та їдемо далі, і невдовзі Маруся зупиняється, щоб підійти близько до невеличкого озера, з якого в небо злітають журавлі і гучно курликають та ніби скаржаться, що ми потрапили у їхній дім без запрошення, а я тим часом майже за шість років життя навчилася відрізняти їхні голоси від усіх інших.
Ми далі їдемо проти вітру і тримаємо свій повільний темп, і людей навколо зовсім немає, що здається дивним, адже навколо тільки поле, траса для роверів та дикі звірі, принаймні ми бачимо їхні сліди та послід. Один раз повз нас проїхав чоловік на спортивному ровері і промчав за якісь секунди, поки ми ніби на віслюках їхали своїм темпом.
Я далі розповідаю Марусі про літню кухню на подвір’ї у бабусі та про другу кухню, де стояла сама пічка для хліба, як мріяв дідусь, а потім про інші гаражі, сараї та прибудови і про мотоцикл, у який мене саджав дідусь, щоб ми їхали в посадку за абрикосами, де клали одну в животик, а другу у відро, знову одну в животик і другу у відро, і так назбирувалося кілька відер. Ми везли їх додому, де бабуся їх мила, засипала цукром у тазику і починала варити варення або компот, а ще у бабусі був великий погріб, де пахло мишами і стояли чорні банки в темряві, покриті павутинням. Я ніколи не була там у бабусі в селі взимку, і мені так шкода, що я не маю цього спогаду, бо я ніколи не бачила, як виглядає засніжене село Іллічівка, яке тепер називається Рідне, що в Ізюмському районі.
Ми проїхали майже 30 кілометрів за п’ять годин від Хощно до Барлінка, і останні кілька кілометрів до готелю виявилися найважчими, бо ми їдемо через місто, а потім пнемося ґрунтовою дорогою до будівлі у вигляді санаторію під назвою Лісний двір. На першому поверсі сидить дівчина, і я завжди уявляю, як я на такій роботі максимально продуктивно мусила б вивчати англійську мову, писати або читати книгу чи робити все що завгодно, але тільки не дивитися в телефон без жодної цілі.
Готель ще не живе повноцінним життям у сезон, тому ми плетемося на перший поверх з нульового, де стоять великі м’які ліжечка з високими металевими спинками. У моєї бабусі було велике ліжко з гігантською периною, і жодне ліжко в цьому світі не було таким високим, м’яким, теплим та приємним, як те, хоча тільки зараз я розумію, що забирала його собі на все літо, поки бабуся спала в іншій кімнаті на гіршому ліжку, а дідусь на дивані поряд.
Тоді я думала, що такий порядок речей у світі є природним і для мене спеціально створено велике ліжко у домі бабусі й дідуся. Інколи я просилася помінятися з бабусею місцями, але лише для того, щоб посеред ночі тікати на дискотеку, що сталося вже коли мені було дванадцять і я навчилася курити цигарки, заїдаючи їх полином для маскування запаху.
У нас вдома немає телебачення, тому Маруся вмикає телевізор у готелях, і з неймовірною цікавістю ми обидві дивимося рекламу, потім новини про Іран, мультики чи серіали з криміналом. На цьому телевізорі багато каналів російською мовою, але Маруся одразу їх перемикає. Я гуглю пана з трьома котами і знаходжу ролик про нього в ютубі, де він розповідає те саме, що і мені, тільки на ньому інша шапка і він на пару років молодший.
Я видалила всі соціальні мережі, щоб пережити увесь цей маршрут, не відключаючи свою свідомість, і натомість я відкриваю книгу і опиняюся рівно в середині історії Георгі Господинова про смерть та останній відрізок життя його батька. У таких історіях завжди пишуть хороше, бо ніхто ж не візьметься писати таку книгу про погану людину, адже так детально описувати чиюсь смерть можна тільки з великої любові. Мене дивує, як він легко відставляє на задній план аж до самого фіналу маму з лейкемією, бо ця книга саме про батька, а не про неї, вона про тугу за ним, про важливість батьківської постаті, про те, який він був високий і який у нього був гарний сад. Маму він згадує лише кілька разів, бо це його історія та його переживання, і вона є саме такою, як йому хочеться.
Я мала щось забути вдома, і цим «щось» виявився крем для обличчя з SPF, олія для обличчя, гель алое та крем для тіла у великій півлітровій банці. Моє життя перетворилось на пильнування того, де і чим я намазалась, адже раніше шкіра на тілі пересихала набагато рідше. Під нашого переїзду в іншу квартиру в Познані, один сусід застерігав мене про гумові рукавички і казав, що руки від картону страшно пересихають, але це було півтора року тому, і я повністю проігнорувала його попередження, тож з тих пір не можу повернути рукам нормальний стан, а мій чат із пошуком крему для тіла в ChatGPT тепер найдовший серед усіх. Я гортаю книжку і відчуваю однаковість текстур моїх рук та сторінок, бо вони однаково обезводнені та сухі. Все тіло почало зсихатися, і якщо раніше я не користувалась такою кількістю крему для ніг, то тепер шкіра стає дедалі тоншою.
Я перетворююсь на свою бабусю, з сумом думаю я.
Я перетворююсь на свою бабусю, з радістю думаю я.
Я вирощую собі таке саме довге волосся, яке було у неї, щоб мати косу нижче талії і на сімдесят відсотків залишається чорною, а все інше сивина.
Років вісім тому мені до рук потрапила книжка Нори Ефрон «Я ненавиджу свою шию та інші думки про те, як бути жінкою», у якій авторка описує різні кумедні аспекти жіночого життя та власну шию, шкіра на якій почала помітно старіти. Проте з кожним роком ці есеї видаються мені все менш смішними, бо вони поступово перетворюються на трагічну реальність і стають своєрідною перевіркою на сумісність моїх думок про чужу старість із власним сприйняттям старіння. Тепер я починаю розуміти бабусю, яка не хотіла дивитися на свої світлини і просто відверталася від них, мені навіть здається, що вона повністю уникала дзеркал. Може, це і краще, коли ти пам’ятаєш свій образ у якомусь улюбленому стані і носиш його як гладенький камінчик у кишені, гладячи за потреби, щоб заспокоїтися.
Господинов говорить про останню розмову з батьком на ліжку, а я пригадую свою останню розмову з бабусею на її ліжку, коли я приїхала в село до моєї мами. Вона вже давно забрала бабусю до себе після смерті дідуся, перевезла частину її речей і дала їй кімнату, а я рідко їздила до них, за що ніколи собі не пробачу.
Тоді було літо, і я сіла на ровер брата та поїхала полями, де фотографувала молоді соняшники, якісь рослини та хмари, а потім приїхала додому, лягла біля бабусі й показувала їй ці фото. Вона коментувала їх уже зовсім як мала дитина, причому і за розмірами, і за світосприйняттям, бо її тіло на вигляд важило кілограмів сорок п’ять, і на ній було більше одягу, ніж самої ваги: довга коса, хустка, панчохи, шкарпетки, ще одні шкарпетки та фартух. Вона показувала пальцем у телефон і казала, що це соняшник, а це дерево, а ось це жук.
Точно так само через кілька років я вчила говорити Марусю. Ми всі перетворимося на дітей у старості і повернемося до джерела, з якого прийшли, повернемося в нікуди, в темряву, у вічний спокій та в чорноту. Хоча з вивченням штучного інтелекту я почала потроху допускати думку, що ми живемо в симуляції і що нам прописали промпти, які і є нашою долею, а існують люди, ворожки, які мають до них доступ і тому можуть розказати, як там усе влаштовано. І, можливо, там за межею є інші ми, і, можливо, це все матриця, і, можливо, я десь там зустріну того, хто створив мою бабусю.
В тій подорожі я зробила нашу останню з бабусею фотографію, вона для мене все життя виглядала однаково. Дивлячись на себе на цій світлині, вона попросила нікому її не показувати, і тепер я все більше розумію, чому вона так робила, і намагаюсь уявити свою межу сприйняття власного старіння. Коли я припиню дивитись на себе в дзеркало?
Я нічого не знаю про дитинство моєї бабусі, натомість я знаю все про дитинство своєї дитини, бо всі її спогади, досвіди та напрацювання я зберігаю в коробках з речами та в нотатках. Я не знаю і ніколи не дізнаюся, якими були іграшки у моєї бабусі, як вона святкувала чи чи хоч щось взагалі святкувала, як вона вчилася читати, якою була її мама чи тато, що вона любила їсти і як саме полюбила дідуся.
Марусі швидко набридає телевізор, і вона йде до мене, ми втомлені, але вона має сили на гру, а я не маю, тому я прошу полежати, а вона просить вийти на вулицю. Ми йдемо на невеличкий дитячий майданчик, заходимо на подвір’я за парканом, де на нас гавкає собака, залазимо на гору і перевіряємо, що звідти видно, і якраз вичерпуємо увесь час, щоб можна було заснути. Власник готелю продає на першому поверсі крафтове пиво, яке варять спеціально для нього. Моїми останніми думками сьогодні є переживання про вихід наступної книги, яка має вже ось-ось народитися на світ, адже вона переношена і явно мала вийти ще три роки тому.
Я не мала права писати цю книгу, і водночас я не мала права не написати її але саме цю книгу про війну в Україні я дам прочитати своїй доньці, коли вона виросте.
Вранці ми плетемось на сніданок, який накривають у великій скляній залі, де пані несе нам смажену яєчню, а я уявляю, що вся їжа в подорожі не має калорій, і тому дозволяю собі все і в будь-якій кількості. Маруся знає свою міру і швидко наїдається, тож ми йдемо збирати речі.
Ми поволі викочуємось на роверову трасу по дорозі до Мислібужу і знову тягнемо свої вози проти вітру, який дме ще сильніше, ніж учора, а дорога до того ж увесь час веде вгору. Маруся знаходить гусеницю, і ми зупиняємось, я — щоб відпочити, а вона — щоб її пороздивлятись. Вздовж дороги височіє невеликий глиняний пагорб, у якому видно нори, від яких через трасу ведуть глиняні сліди, але вони взагалі не викликають цікавості у Марусі, бо вона вже переключилась на вужа, який швидко переповз на інший бік.
Траса йде довгими рівними лініями, і тут немає поворотів вліво чи вправо, де б можна було хоч трохи припинити протистояти цьому вітру. Від стресу я хочу постійно їсти солодке, і від цього стресу та від того, що я з’їла його ще зранку, мій інсулін одразу скаче вгору і вимагає продовження банкету. Сьогодні субота перед Великоднем, тобто Велканоцем, і це означає, що всі магазини зачиняться приблизно в обід та не працюватимуть завтра і в понеділок, а мені обов'язково потрібно знайти шоколадні яйця та поховати їх в різних закутках готельного номера.
Перша зупинка має відбутися в невеличкому селі Сулімеж, на картах написано, що магазин там працює до тринадцятої години, я планую там відпочити і придбати нам морозиво. До містечка дуже близько, але враховуючи вітер, я не знаю, чи ми встигнемо. Ми починаємо гратись в додавання і віднімання. Маруся не дуже добре це робить і вимагає від мене відповідей, тож я вчу її рахувати все так, як вчилась тому в дитинстві, і хоча, мабуть, зараз існують якісь інші методи додавання, я рахую, розкладаючи цифри на дрібніші, скільки часу нам ще потрібно до магазину, і виходить, що у нас в запасі пів години. Увесь цей час ми говоримо що таке пів години, і що за цей час людина може встигнути зробити.
В селі нас зустрічають чотири червоні поштові ящики, такі охайні, ніби їх щойно пофарбували, а біля магазину стоять люди, і я думаю, що то черга перед Великоднем, тому видихаю і їду собі за Марусею, яка пришвидшилась від очікування морозива. За якісь метри до входу я помічаю зачинені ролети, а черга виявляється просто пияками, які вже о дванадцятій тридцять стоять усі разом і хитаються разом з деревами від вітру під входом, будучи приблизно однаково одягненими та однаково п’яними.
Я одразу пригадую тата, хоча хотіла б не пригадувати саме про це і не думати взагалі про п’яних людей, але ось уже увесь ряд асоціацій вибудувався і не дозволяє мені розслабитись ні на секунду, тому я намацую газовий балончик в кишені, поки Маруся встає з ровера, і не встигаю їй крикнути, щоб вона цього не робила. Вона дивиться на цих людей і фіксує їхній стан, озирається на мій вираз обличчя, щоб зрозуміти рівень небезпеки, і не зчитує його, а один із п’яничок починає пояснювати про магазин, що він давно працює в суботу до дванадцятої, хоча на карті написано до тринадцятої. Ми рушаємо далі і сідаємо прямо посеред роверової траси, по якій все одно ніхто не їздить, щоб нарешті поїсти.
Перед селом Глазув роверова траса переривається, точніше вона переривається у своїй ідеальній відокремленості і переливається в дорогу через декілька сіл, де люди в суботу перед Велканоцем йдуть із кошиками, в яких лежать варені яйця, бабки та баранці із масла. У Глазуві нас зустрічають дві собаки, біла і чорна, вони обидві перебувають за прозорим парканом, який я помічаю не одразу, і вони агресивно гавкають та біжать вздовж огорожі, тож Маруся ховається за мною і ми стрімко їдемо далі, де собаки вже не такі активні на своїй подвір’ях.
Десь пів року тому на одній із роверових трас через ліс під Зеленою Гурою високий чоловік, метрів під два зростом, зустрів чотирьох собак, які на нього напали, і він буквально нічого не міг зробити. Коли його знайшли, собаки лежали біля нього, всього обкусаного, він стікав кров’ю, і йому відрізали в лікарні руки та ноги, але він таки помер. З того часу в мене з’явився газовий балончик у кишені, і я ретельно продивляюсь усі свої траси на гугл-картах ще до того, як кудись поїхати.
Сьогодні ми знову витратили п’ять годин на 30 кілометрів дороги від Барлінка до Мислібожа. У Мислібожу ми паркуємось біля готелю Piast, одна його половина заставлена металевими конструкціями для ремонту, а в холі прохолодно і це трохи нагадує якісь старі готелі в Україні. За стійкою стоїть пані, яка одразу починає розмовляти з Марусею, розповідати їй про зайчика, що прийде вночі, та про свою онучку, яка на рік старша і яка на жаль не приїде до неї шукати яєчка в цьому році. Також вона дає їй розмальовки та олівці, розповідає пошепки, де тут можна знайти шоколадні яйця, та бажає нам гарного дня.
В готельному номері розламаний змішувач і є ще багато мінусів, але я кожен із них пробачаю через жінку на вході, яка зробила все, щоб я як мама одразу розслабилась. Маруся вмикає телевізор і починає дивитись новини, де якраз кажуть, що саме має бути на святковому столі на Велканоц, а саме: журек, біла ковбаска, яйця, салатка яжинова, бабка та м’ясо. Потім вона перемикає на новини, де повідомляється про дев’ятьох людей, що загинули сьогодні на дорогах. Маруся на це видає своє «хііі, вау, кримінал!».
Я після душу разом зі своїм варикозом закидаю ноги вверх до стелі і відкриваю далі книгу Господинова, яка вже майже закінчилась. Дивовижним чином, якщо не читати соціальні мережі, книжки дуже скоро закінчуються, але я втратила цікавість до історії і намагаюсь її таки дотиснути, паралельно аналізуючи, чому це сталося. Може, через те, що він продовжує всю книжку ігнорувати свою маму з її хворобою, а може, через набір несумісних з історією фактів про смерть.
Я також не пишу про чоловіка і майже не пригадую дідуся, бо я його не дуже добре пам’ятаю, лише його літрову кружку з компотом, в яку він кидав різні цукерки, та те, як він дивився мультики в маленькому телевізорі, перед яким завжди лягав, а ще його пензлик для гоління. Можливо, я трохи його навіть недолюблюю, бо він зраджував бабусю, про що я дізналась уже після її смерті, хоча вона ніколи про нього погано не говорила. Я завжди була більше прив’язана саме до неї, і може, діти якось сильніше закріплюються саме до жіночих фігур у родині.
Поки Маруся вранці вишукує в усіх черевиках шоколадні яйця від зайця, що вчора їх таки придбав у невеличкому магазині біля готелю, я шукаю найближчий костел, в який можна сходити на службу до сніданку. На вулиці знову холодний вітер збиває з ніг, але нам сьогодні їхати у зворотному напрямку і згори вниз, тому це дає надію, що дорога буде значно швидшою.
Біля Колегіального костелу Святого Івана Хрестителя збираються люди, а Маруся співає на увесь голос пісню Harry Styles «Sign of the Times». У неї дуже гарний голос, вона маленька талановита людина, яка ще не вміє думати про себе погано і постійно перепитує, чи все вона робить красиво. Я завжди кажу, що красиво, і відчуваю, як вона накопичує цей досвід та будує свій внутрішній будиночок із великих брил моєї любові, щоб ховатися в нього за першої необхідності. І вона вже ховається, бо не звертає увагу на різні неприємні речі в школі так, як звертаю на них увагу я. Мій чоловік постійно каже, що я драматизую, а я пригадую, як вчителька зламала на моїй спині граблі в дитинстві і ніхто мене не захистив, тому в мені працює якась подвоєна відповідальність. Можливо, це тому, що мій власний внутрішній будиночок усе ще побудований із тоненьких гілочок, і я зараз будую одночасно дві опори.
Всі заходять у костел і на вході стають на одне коліно, але ми не стаємо, а сідаємо на лавочку збоку, щоб мати змогу вийти за необхідності посеред служби. А вийдемо ми рівно о дев’ятій, коли почнеться сніданок у готелі.
Зверху з’являється табло з піснею, і всі встають та починають співати. Я також співаю, бо щось у цьому об’єднанні є, і я б навіть хотіла мати якусь групу людей для спільного співу, плачу чи вранішніх розмов у зумі з усіма, з ким мені комфортно. Питання про те, як справи, як ваша собачка чи як сусідка, дають підтвердження, що ти важливий, і після цього можна починати розкручувати цей день.
Святий отець, якого я не бачу за колоною, каже, що Ісус із мертвих постав, а чи справді постав?
Це гарне питання, бо я взагалі вірю, що його тіло вкрали і зробили вигляд, що він святий, але чому святий отець питає це у мене, чи, може, не у мене. Далі він питає, чому ми так боїмось помирати. Може, тому, що ми живемо не те життя, яке маємо, і нам за нього соромно, або ми не вільні у своєму виборі, а може, думаю я, бо страшенно боюсь смерті. Мені захотілось ходити на недільні служби до цього пана, бо, можливо, тоді б до мене прийшло більше розуміння себе.
О дев’ятій, після кількох пісень, одвічних питань та прохолоди костелу, ми йдемо на сніданок, де нас зустрічає привітний пан, який навіть не проти дати лоточок для моїх канапок, що я намагалась заховати в серветці. Я пояснюю, що все це тому, що сьогодні свято і ніхто ніде не працює, а нам їхати в Барлінек роверами без запасів їжі, і він відповідає, що абсолютно не проти і не розуміє, коли таке забороняють. На сніданок у цьому готелі святковий стіл із тих страв, про які вчора говорили по телевізору, а також паска з посипкою, яку я бачу вперше за шість святкувань Великодня в Польщі. Я очікувала, що вона буде суха та неприємна, але вона виявилася вологою і страшенно солодкою, тож я з’їдаю два шматки і хочу третій на додачу до ковбаски, салату, хліба з маслом та яєць.
З Мислібужа до Барлінка назад ми їдемо свої 30 кілометрів на дві години швидше, бо сьогодні ми впоралися за три години і навіть приїхали раніше. Пані в готелі під назвою Willa Borowski Barlinek не відчиняє нам двері о тринадцятій і каже по телефону, що гостей впускають о чотирнадцятій, бо треба прибрати. Хоча протягом години ніхто з готелю не виходить і не заходить, тож я думаю, що вона просто святкує, але над нами тим часом збираються хмари. О чотирнадцятій до нас також ніхто не виходить, і мені дуже важко втриматись, щоб не телефонувати знову. О чотирнадцятій десять ми таки дзвонимо, і вона виходить прямо з цього будинку, який стоїть абсолютно порожнім.
Вона просто не захотіла нас раніше впустити, вона не вибачилась, і їй було все одно і на нас, і на голубів, що натаскали гілок на балкон. Я не маю на це впливу, каже вона. Я би хотіла забратись звідси, але не можу, бо сьогодні свято і все навколо зайняте, тому я заходжу у відгуки на букінгу і розумію, що лежу в зловісному номері номер чотири, куди власниця любить викликати поліцію і де всі зрештою платять за зламаний змішувач. Марусю одразу цікавлять гілки для гнізда, і вона старанно допомагає голубу, поки він сидить на гілці й думає про буття, а я ніби стерла увесь свій захисний бар’єр і лежу в неприємному для мене місці, де зовсім не почуваюсь безпечно.
Господинов пише у книзі про відсутність фігури батька в житті Ісуса, і йдеться саме про Йосипа, який десь там зник, бо у Ісуса був батько Бог. У мене теж був батько, але насправді його не було, і особливо його не стало після розлучення батьків.
Після перевірки душу, розмови про найкраще і найгірше за сьогоднішній день ми обидві засинаємо. На наступний день вітер дує або в спину, або трохи вбік. Ми їдемо тією самою дорогою, але я майже нічого з того не пам’ятаю. Моя пам’ять викривила всі пейзажі, маленькі озера, а це царина тисячі озер. Викривила бік озера, в якому сидять журавлі, і тепер там чомусь плавають лебеді. Чи, може, там і були лебеді.
Пан на закинутій і знову віднайденій станції до нас не виходить. Нікого немає, місце ніби покинуте. Як одне і те саме місце може бути привітним і закинутим одночасно? Маруся довго гладить кота, а я дивлюсь на два «Мерседеси», припарковані за будинком: дуже стара модель і дуже нова. Одна для ностальгії, а друга для відчуття причетності до життя, що летить. Крутить це колесо, і чим далі згори, тим швидше.
Від утоми я менше думаю про смерть, дуже радію, коли забуваю про неї. Але, на жаль, кожен раз, коли я дивлюсь у дзеркало або раптом помічаю нові речі в своїй дитині — те, що вона мені приносить у розмовах, у погляді, в якійсь іншій інтонації сміху, у твердженнях чи в новому соромі перед чужими людьми — я розумію, що скоро закінчиться другий клас. Хоча буквально вчора ми везли її... ні, не з пологового. Ми везли її з дитячого будинку «Берізка» в Києві. Тепер немає ні Києва, ні «Берізки».
Хоча я, звичайно, зберігаю той одяг, у якому вона їхала, ті перші черевички, молочні зуби в баночці, перший зрізаний хвостик. Господи, я маніяк. Я дістаю ті речі і дивлюсь на плин часу, яке воно все маленьке, хоча спочатку було завелике, як далеко здавалася та частина життя, де я почуватимусь старшою, старою, врешті дорослою. Тепер я натикаюсь на фразу у книжці: «У цей час вона була у розквіті сил і на піку своєї краси». Так ось воно що. Потім так і казатимуть, що той час десь там був. Мені здається, я не встигаю цього зрозуміти. Я їду вниз проти вітру так швидко, що навіть не встигаю озиратися навкруги.
Ми сідаємо в потяг раніше, бо приїхали на кілька годин швидше, ніж чекали. Маруся каже мені: «Не рухайся, мама, нічого не роби, я хочу тебе намалювати». А я і рада не рухатись. У цьому величезному, надто швидкому для мене русі в нікуди, єдине, що дозволяє мені уповільнити все — це два колеса мого ровера. Бо коли я на нього сідаю (а сідаю я на нього виключно як на коня, бо він трохи зависокий для мене), я відчуваю цей повільний плин часу, ніби я знову опиняюсь у селі у бабусі, знаходжу себе десь посеред двору, і мені так нудно.
Час такий розтягнутий, але такий об’ємний, запашний і завжди, абсолютно завжди теплий.
Каріна Саварина
Познань, квітень 2026