Іноді я уявляю собі, як їду в спеціальне місце, де мені тричі на день видають їжу, таку правильну, яку я бачу в тарілках нутриціологів в інтернеті. Це омлет, посмажений на кокосовій олії з овочами, а також авокадо та скибочка цільнозернового хліба, єдиний шматочок за увесь день, на сніданок. В обід каша з овочами, де звичайно три оливки та два горішки. На вечерю риба, знову овочі та складні вуглеводи. І я не маю більше вибору. Я живу як у фільмі «Острів» зі Скарлетт Йоганссон, де мені видають тільки необхідне та корисне.
Я уявляю схему життя, де я не маю цієї спокуси, де мені не треба, як наркоману, заходити в продуктовий магазин з «наркотиками», тобто їжею, і вибирати серед них тільки правильні речі, дивлячись на всі інші, заборонені. Я уявляю, що їм як нутриціологи і кажу, як вони, що їм усе, що хочу. Тільки чомусь вони всі кажуть цю фразу, але їдять вони все, що хочуть, тільки з обмеженої кількості продуктів. Хочуть вони тільки те, що дійсно необхідне для організму. А ще вони хочуть виключно чорний шоколад з 99% какао. Нічого іншого вони не хочуть.
А я хочу. Я люблю їсти. Їсти це моє хобі. Я постійно голодна. Як мені полюбити тільки правильну їжу? Я також хочу любити тільки овочі і каші.
Також інколи я уявляю, що живу в ті далекі часи, коли не було такого різноманіття в їжі. Або я живу в такій країні, де зараз немає великого вибору і немає грошей на солодощі. Або я виросла в країні, де немає культу їжі, немає всіх цих столів на дні народження та Новий рік з ковбасою, котлетами, пляцками та салатами олів’є.
Або я виросла в родині, де всі їли якось нормально, і я так звикла.
Або мені ніколи не траплялися на очі всі ці журнали в дитинстві з вправами для схуднення. Я не починала думати, худа я чи товста. Не починала голодування. Не викликала блювоту, коли переїдала, щоб бути худою.
Пару тижнів тому я була в музеї у місті Лодзь. Там я побачила журнал з назвою Kobieta, що означає Жінка. У ньому були вправи про те, як боротися з жиром на животі і стегнах. Щось таке я прочитала в дванадцять років і раптом усвідомила, що я товста. Хоча тепер я дивлюсь на ті фото до всіх своїх пригод і розумію, що я була звичайною дитиною. Навіть не так. Я виглядала дуже худою. Так само як і на фотографіях п’ятирічної давності, де я дійсно худа, але тоді я думала, що товста. І так постійно.
На випускному в одинадцятому класі я дійсно стала більшою. Я важила десь вісімдесят кілограмів, і одна людина привітала мене словами: «Вітаю вас із тим, що ваша дитина закінчила школу». Так я виглядала. Я худла після школи років вісім. Увесь цей час я обмежувала себе в усьому і їла «все, що хотіла». Це був рис, одне яєчко, огірочок, інколи гречка, інколи шматочок сиру з помідором. Ніяких солодощів, смаженого чи жирного, але і майже нічого дійсно потрібного організму. Точніше, цього було замало.
Я би хотіла відрізати собі те місце, яке відповідає за бажання і фантазії про їжу. Я би хотіла, щоб їжа не займала стільки простору в моїй голові. Я говорила з людьми, які зробили собі операції зі зменшення шлунка, та з хірургинею. Я хотіла знайти відповідь на питання, чи це дійсно вихід.
Мені сорок два роки. Я тридцять років не можу роз’єднати себе з ідеєю бути худою. Я постійно шукаю відповідь на питання, як перестати ставити їжу на перше місце у своєму житті. Дієти, спорт, голодування. Якби я мала доступ у юності до уколів Оземпіку, я би сто відсотків це робила. Або якби я мала доступ до нутриціолога, дієтолога чи психолога. Він насправді був мені потрібен у першу чергу. Я знайшла його набагато пізніше, але працювала з іншими питаннями. Що таке розлад харчової поведінки, я зрозуміла лише шість років тому. Я натрапила на передачу, де дві дівчини розповідали про свій досвід. Дві години я слухала про себе. Я не могла повірити, що така проблема не тільки у мене. А потім я почала йти глибше.
Я натрапила на книгу «Дорослі діти емоційно незрілих батьків». У ній не було про розлади. У ній було про інше, про фундамент, точніше про його відсутність у дитинстві.
Я думаю, усе почалося з того, що я не вміла себе любити. Ніхто навколо мене в дитинстві не давав мені цієї внутрішньої опори, відчуття, що я і так достатньо хороша. Тому я шукала варіанти стати достатньо хорошою тими способами, якими могла. Я не знаю, які причини в інших. Я можу наразі тільки питати. Але на моє здивування часто, коли я це питала і питаю у людей з великою вагою, з чого все почалося у них, вони не знають.
Відповідь проста: «Так було завжди, я завжди багато їла». Можливо, це неправда. А можливо, так і було. Цих людей любили, у родині було прийнято багато їсти, і ця звичка залишилася.
Я би хотіла, щоб у школі моєї дитини були уроки про любов. Про любов до себе. Про піклування. Про різні приклади поводження зі своїм тілом.
Я мама восьмирічної доньки. І коли вона, відкусивши один раз булочку, яку я їй придбала хвилину тому, каже «я не хочу», ми викидаємо її в смітник. Хоча, звичайно, я хочу доїдати за нею, але я стримуюсь.
Скількох зусиль мені вартувало налаштувати всю родину не запихати в мою доньку, улюблену онучку, все, що є в тарілці. Дати їй можливість самій відчувати ситість. І тепер вона їсть рівно стільки, скільки їй треба. Я сама навчилася за ці роки викидати за нею їжу, але це було непросто. Цей порив є й досі.
Моя донька має цукровий день. Вона їсть солодке в суботу. Так, це не ідеально. Я мала би дати цілодобовий доступ до цукерок, щоб дитина не хотіла цього постійно. Розумні люди так кажуть на різних сайтах. Я давала їй цю можливість, і тоді вона тиждень нічого, окрім солодкого, не хотіла їсти, і в неї почав боліти живіт. Тому я поки не знайшла іншого способу. Також вона може їсти морозиво, коли хоче, п’є солодке какао. Усе не так строго.
Але діти в її віці вже можуть мати розлади харчової поведінки. В основі моїх досліджень про булімію, анорексію та переїдання лежать праці професорки Барбари Юзефік. У цьому тексті я розкажу про її дослідження та методи лікування. Всі її книги я прочитала польською мовою.
Барбара Юзефік — це дуже авторитетне ім'я в польській психотерапії, особливо в питаннях сімейної терапії та розладів харчування.
Вона ставила нижню межу у дев’ять років, але писала про це два десятки років тому. Зараз часи змінилися. Водночас ми живемо в Польщі, у такому середовищі, де моя донька поки що не має доступу до цих думок про вагу. Я завжди собі нагадую: поки що. Вона не думає про те, товста вона чи худа. Поки що.
Щойно я чую щось подібне поруч із нею, наприклад фразу «я товста», яку може сказати її бабуся у будь-який момент, я одразу це фіксую. Я прошу більше так не робити. Я хочу наповнити свою дитину внутрішньою опорою і любов’ю до того, як вона почне думати про це. До того як вона почне себе порівнювати з іншими.
Звичайно, моє бажання таке, щоб вона ніколи не думала про вагу. Щоб їла, орієнтуючись на внутрішню потребу. Щоб навчилася піклуватися про своє харчування. Щоб у її прекрасній голові були думки про реалізацію, про приємні речі, наприклад про подорожі. Щоб вона цікавилася світом, була любленою або вміла почуватися достатньою наодинці.
Для мене самотність є кошмаром. Мені постійно потрібно відчувати підтвердження, що мене люблять. Це моя бездонна діра, яку я заповнюю їжею.
Я розмовляла з людьми, які зробили собі операції зі зменшення шлунка, і розмовляла з хірургинею Іриною Плютою, яка спеціалізується на таких операціях. Я не отримую за цей текст від неї жодних грошей. Це не реклама її послуг. Вона з’явилася в моєму житті як янгол після виходу моєї книги на цю тему. Ірина добровільно знайшла час між своїми операціями і поговорила зі мною. Вона також була на літературній зустрічі разом зі своїм чудовим песиком, який теж любить поїсти. Саме вона дала мені контакти людей, які проходили ці операції.
Немає нічого дорожчого за час, і я дуже ціную кожного, хто зі мною поговорив. Моя мета полягає у тому, щоб продовжити розмову, яку я почала в книзі. Можливо, я чогось не договорила. А можливо, мені й далі цікава ця тема, і на тлі відгуків та запитань я захотіла написати цей текст.
Давайте розкажу про себе з боку тіла, щоб було трохи ясніше, хто вам це розповідає. Думаю, це важливо. При зрості 165 сантиметрів я важила мінімально 52 кілограми і максимально 85. Наразі я не маю вдома ваг, зробила це свідомо. Востаннє зважувалась у лікарки приблизно пів року тому і важила 60 кілограмів.
Сказати свою вагу вголос складно, я роблю це вперше в житті. При тому, що я написала книгу про непліддя на власному досвіді та книгу про усиновлення, я жодного разу ніде не називала свою вагу.
Я маю регулярні тренування з пілатесу, йоги та стречінгу вдома. Під «регулярно» я маю на увазі, що, наприклад, у січні, станом на сьогодні, 14 число, я вже провела десять тренувань. Вони не складні. Інколи це просто кілька поз, у яких я довго лежу, інколи це інтенсивне тренування з Віньясани. Це допомагає мені тримати тіло в тонусі, зменшити постійні болі в спині і загалом почуватися краще. Я люблю наприкінці тренування медитувати, це тримає мою рівновагу, особливо коли в тебе мала, дуже активна дитина і канікули, це справжнє спасіння, присягаюсь.
Нещодавно я почала їсти більше білка, і це допомагає мені не хотіти їсти без кінця. Я люблю сезонні фрукти, тут важко зупинитись, але й забороняти собі я їх не хочу, щоб не було зривів. Я їм солодке, булочки, цукерки, випічку, коли захочу, а хочу я це щодня. Питання лише в дозах. Вчора я з’їла пів плитки шоколаду, позавчора у дитини був день народження і я з’їла два шматки мусового торта, сьогодні солодкого ще не їла, наїлася яєць з овочами. Маю зварену гречку і багато заморожених, сирих та консервованих овочів, маю горішки, та запечену курку, завжди маю оселедець в холодильнику, також я почала пити протеїн, 30 грамів на день із соєвим молоком.
Із книг Барбари Юзефік
“Ернест Ласег у 1873 році, а Вільям Вітні Ґалл у 1874 році ввели поняття анорексії, описуючи синдром виснаження, що виникає внаслідок самоголодування, це явище було відносно рідкісним у лікарській практиці. Сто років по тому анорексія стала хворобою «нашого часу», «модним» розладом, «таємничим явищем», «сенсацією» жіночих і дівочих журналів, водночас становлячи серйозний виклик для фахівців.
Проведені дослідження допомогли точніше описати це явище і, окрім анорексії, виділити інші форми розладів харчової поведінки, зокрема нервову булімію.
Одне з головних питань полягає в тому, за яких умов виникають і як формуються розлади харчової поведінки. Сьогодні їх пояснюють через багатофакторну біопсихосоціальну модель, тобто вважають, що на ці розлади впливає поєднання різних чинників. Це можуть бути вроджені особливості, події, які запускають розлад, а також умови, що його підтримують. Вони діють на рівні тіла, психіки, стосунків з іншими людьми та культури загалом. У реальному житті це означає, що в кожної людини складається своя, унікальна комбінація причин. Водночас важливо пам’ятати, що переважна більшість людей з розладами харчової поведінки — це дівчата та молоді жінки, які становлять близько 90 відсотків пацієнтів.”
Барбара Юзефік у книзі «Родинні стосунки в анорексії та булімії психічній» досліджує зв’язок між розладами харчової поведінки та родинними зв’язками. Саме там вона аналізує, як через взаємодію між близькими людьми закладається ця схильність, як формується сам процес, у якому зароджується розлад.
Через її книги я почала йти вглиб власної історії та будувати персонажа, який через нелюбов до маленької дівчинки породжує схильність заїдати все навколо себе, додавати собі трішечки любові, турботи, підтримки й винагороди їжею. Там, де мали бути обійми, прийняття дитячих трагедій і сліз, з’являється їжа. Там є мама, яка від самого початку не хотіла цієї дитини.
На курсах з усиновлення, ще до того, як я стала мамою, нікого не народжуючи, я раптом усвідомила, як формується ставлення до себе в дитинстві і як воно впливає на все подальше життя. Як ти стаєш заручником свого травмованого дитинства і починаєш робити безліч механічних дій, на які вже майже не можеш вплинути, бо для того, щоб щось змінити, це потрібно усвідомити.
Ми вивчали психологію покинутих дітей різного віку. Дітей, які приходили в наші сім’ї немовлятами, у два, три, шість і навіть у чотирнадцять років. Ми говорили про те, як багато потрібно буде зрозуміти в психіці людини, яка не мала елементарних речей, наприклад обіймів. Але цих обіймів часто не мають і діти, які мають біологічних батьків, і які почуваються самотніми всередині родини. І тоді на допомогу приходить їжа.
Не у всіх випадках це працює саме так. Я говорю про свої причини, про свого персонажа, про те, що мені самій довелося усвідомити. Наприклад, те, що я не могла отримати підтримку, коли у дванадцять років у мене почалася булімія.
Барбара Юзефік будує свою терапію на лікуванні через родину. Дітей приводять у спеціалізовані центри, де разом із дитиною та батьками вибудовують нові стосунки, щоб врятувати її від анорексії. Це найдієвіша терапія, коли батьки приводять дитину до вісімнадцяти років і вони всі разом створюють нові зв’язки між собою.
Я не могла привести свою Варю із книжки разом із батьками в терапію до вісімнадцяти років. Я не мала такого досвіду і не знаю жодної людини свого віку, хто б заради неї таке зробив. Тому у книжці інший розвиток подій.
У дванадцять років я могла тиждень їсти одні помідори, потім зриватися, потім знову їсти все що хотіла. Потім помічала, що набрала вагу. Потім їла, бо була голодна. Потім усе це вивергала. Це була дивна історія про бажання наїстися, а потім усе випустити в унітаз. Так я робила доти, поки одного разу не знепритомніла, виходячи з туалету. Туалет був на вулиці, бо я виросла в селі. Я відкрила двері і гепнулася обличчям у ґрунтову землю.
Чи хтось це помітив? Ні.
Чи хтось помітив, що я не їла? Теж ні.
Усі помітили вже потім, коли я сильно набрала вагу. І тоді мені дорікали цією вагою. А я в тому стані вже нічого іншого не могла робити, окрім як без кінця шукати порятунок і вихід із ситуації. Я хотіла повернутися до попереднього стану, але зробити цього не могла.
Переді мною на інтерв’ю сидить молода жінка, їй 26 років. Два місяці тому вона зробила операцію зі зменшення шлунка і тепер їсть маленькими порціями, лише ту їжу, яка їй дозволена. Вона знову, як немовля у шість місяців, вчиться їсти. Коли я питаю її, як усе це почалося, вона мовчить. Потім каже: не знаю.
Інша жінка говорить: у нас у сім’ї завжди було багато їжі, ми їли і не думали про наслідки. А потім я зробила операцію.
Я питаю лікарку Ірину Плюту, чи це ідеальні пацієнти, які приходять до вас уже зі своєю проблемою усвідомивши її самостійно. Вона відповідає: ні. Вони можуть прийти знову на операцію, бо досягають ще більшої ваги.
У деяких країнах існують програми, які покривають цю операцію страховкою, наприклад в Естонії. Там люди роблять такі операції родинами, а потім повертаються до попередніх розмірів. Тому дівчина, яка сидить навпроти мене по відеозв’язку, каже: я боюся їжі, я боюся з’їсти щось не те, я боюся знову набрати вагу. Вона зробила операцію два місяці тому.
Я питаю у хірургині, чи має бути психолог, якийсь супровід. Чому люди приходять налагоджувати цю частину життя, не будучи готовими до цього психічно?
Мають бути, каже лікарка, але всі випадки індивідуальні. Дехто ходить до психолога, дехто ні. Має бути повноцінна підтримка різних фахівців, зокрема дієтолога.
У мене не було завдання писати книгу про операцію. Я хотіла написати про сам процес зародження хвороби. Бо це хвороба. Ожиріння не виникає просто так. За кожною людиною, за її тілом стоїть якась історія. Моя персонажка в книзі має надмірну вагу. Операцію можна зробити не кожному пацієнту. Існують чіткі параметри, а також вікові обмеження, зокрема в Україні. Я не можу зробити собі операцію зі зменшення шлунка при вазі шістдесят кілограмів лише тому, що хочу важити п’ятдесят.
Але Ірина Плюта говорить, що нижній віковий поріг для таких операцій у США значно нижчий. Тому що там ця проблема набагато масштабніша. Тому що несвоєчасна операція може призвести до фатальних наслідків. Усе це впливає на внутрішні органи і процеси в них, які після запуску вже неможливо повернути назад. Хлопчику у десять років, який важить сто кілограмів, не допоможе морква. Йому потрібна операція. І для цього існують відповідні медичні показники.
У книзі Марії Мачадо «Її тіло та інші сторони» є одне оповідання про вісім шматків. Воно про сестер, які одна за одною роблять операції, бо всі мають надмірну вагу. Авторка описує їхню останню вечерю, описує момент початку нового життя і те, як десь у кутку причаїлася тінь. Це її тіло, яке вона виганяє зі своєї квартири.
Я прочитала його саме тоді, коли крутила фінал своєї книги. Мені було неважливо показати, чим закінчиться ця історія, бо для мене вона не закінчилася і, здається, ніколи не закінчиться. Я не вірю у власну ремісію. Я просто постійно намагаюся говорити із собою і вдивлятися у свою поведінку поруч з їжею. Чому я голодна. Чому в стресі я біжу до магазину, купую коробку цукерок «Пташине молоко», карамельних, і з’їдаю її всю за десять хвилин. Це два поверхи цукерок. Чому. Що сталося. Чому саме ці цукерки. Чому відчуваю почуття провини після цього. Ставлю собі запитання. Що ти хочеш робити далі? Виснажувати себе спортом за це? Карати голодом?
Ні. Тепер відповідь ні. Я знову повертаюсь до ритму харчування до якого хочу звикнути. А ще вчуся прислухатись до себе в процесі або їсти так щоб зупинитися.
Наприклад, якщо не запивати кожну цукерку, то в роті стає так солодко, що їсти більше не хочеться. Тепер я відкушую три шматочки, як мене навчила у своїх відео Ірина Плюта, і думаю, чи цього достатньо. Чи я хочу ще. Перед тим як схопити морозиво, тортик і пакет цукерок у магазині, я зупиняюсь у своєму припадку вдома і даю собі десять хвилин. Або, якщо сильно накрило, я починаю віджиматись. Я не вмію цього робити, маю заслабкі руки, тому мій мозок починає працювати саме над цим складним завданням. Через десять хвилин я слухаю себе знову. Буває, що йду таки їсти морозиво, але все інше вже ні.
На інтерв’ю Ірина Плюта говорить із турботою та любов’ю до своїх пацієнтів. Вона не переконує мене, що вона гарний лікар. Я бачу це між рядків, коли вона говорить про людей та про те, як постійно навчається, скільки операцій робить, які у неї підходи. Я сиджу і зачаровано дивлюся на цю красиву жінку, яка справді любить те, що робить, і хоче, щоб цей світ став кращим.
Вона розповідає мені про різні операції зі зменшення шлунка. Пояснює, як шлунок вирізають за певним лекалом, як забирають частину, що відповідає за відчуття голоду. Розповідає про те, як уколи Оземпіку впливають на роботу шлунка. Про повторні операції, на які приходять пацієнти.
Якби мені була потрібна така операція, я би пішла саме до Ірини. Коли вона називає мені ціну, я роблю круглі очі. Так мало? Я думала, це коштує тисяч сорок доларів, кажу я їй. Можливо, саме тому люди і приходять на повторні операції. Бо це сума, яку реально зібрати.
Я намагаюся домовитися про розмову з жінкою, яка зробила дві операції. Кажу їй, що написала три книги: про непліддя з власного досвіду, про усиновлення з власного досвіду, та про булімію і анорексію, теж із власного досвіду. Я роблю це навмисно, щоб скоротити дистанцію між нами, щоб вона могла мені довіритися. У відповідь вона каже, що я дарма розповіла своїй дитині про усиновлення, що вона засуджує мій вибір.
Я кажу їй дякую за вашу думку і розумію, що не можу налаштуватися на розмову. Я дуже хочу почути цю історію як журналістка, у цьому конкретному випадку, але я не хочу, щоб хтось засуджував мої дії і мої вибори. Я бачила відгуки на свої книги про непліддя, бачила сміх інших жінок з приводу одного штучного запліднення, коментарі про те, що треба було пробувати далі, про фінал моєї історії у вигляді усиновлення. Але засудження вибору говорити правду я чую вперше.
В кіно ця сцена називалася б парадоксом. Я відкрилися перед жінкою, щоб вона не боялася розказати про свої операції, а вона вдарила у моє найвразливіше місце — вибір казати правду донці.
Правда важлива.
На курсах з усиновлення нам пояснювали, що замовчування це радше особливість нашої країни і сусідніх із нею. В інших країнах прийнято говорити про усиновлення від самого початку, і це нормально. Дитина все одно відчуватиме, що щось не так. Я навіть не можу уявити і порахувати, скільки разів ми говорили з дитиною про те, як вона з’явилася в нашій родині. І я не уявляю, що замість цієї історії я мала б щоразу брехати їй і все життя жити в брехні. Я повертаюсь до сімейної терапії розладів харчової поведінки, на яку опирається професорка Барбара Юзефік, і розумію, що здорові стосунки в родині дуже важливі. Я не можу і не хочу брехати своїй дитині, вона має мені довіряти.
Розмова з тією жінкою не відбулася. Натомість я подивилася польський фільм подкастерки Юстини Мазур. Вона розповідає про свій рік після операції зі зменшення шлунка, про підготовку, про те, як вона вчилася жити заново, і про те, як наприкінці цього року завагітніла. Юстина виносила і народила дитину, і весь цей час вона має стабільну вагу. Тобто омріяну.
Мені дуже сподобалося, як вона описувала цей стан: я просто повернулася до себе, я відчувала себе всередині свого тіла меншою, іншою, і ось це я. Вона показує своє весілля у великій вазі і те, як її партнер постійно її підтримував.
Слово «підтримка» ніби втратило свою вагу від частого вживання, але без підтримки ми не можемо вижити. Ми не можемо зробити щось, ступити наступний крок. Потрібно, щоб хтось, дивлячись на тебе, обіймав і казав: нічого страшного, завтра знову почнеш, ти красива, я люблю тебе. В ідеалі ці слова мали би звучати з самого дитинства, щоб цю плівку можна було прокручувати знову і знову, коли сумніваєшся. Але так щастить не всім.
Я кажу своїй дитині кожного дня: я люблю тебе. Питаю, що сьогодні було найкращого, а що найгіршого. Потім вона питає у мене. Я не навантажую її своїми дорослими проблемами, говорю на рівні її сприйняття. Найкраще — це те, як я побачила тебе після школи. Найгірше — що я не написала один текст. Тоді вона питає: а щось наполовину? Я кажу, що не встигла на трамвай, зате гарно прогулялася.
Це була наша остання розмова, вчора. Вона сиділа в теплій ванні і їла заморожену малину з мисочки, а я сиділа на килимку біля неї і дивилася, як вона робить це своїми маленькими пальцями. Потім ми разом мазали її кремом, бо у нас у всіх сильно пересихає шкіра від морозів. І я щоразу думаю, що діти ідеальні, поки з ними не стаються прикрі речі.
Але, звичайно, у кожного свій характер. Не буває двох однакових дітей і однакових законів виховання. І любов у кожного своя. Люби, як умієш. Але насамперед себе. Я нагадую собі про це щоразу, коли не можу зупинитися і цілий день їм.
Проте взаємозв’язок із батьками це великий тренажер перед дорослим життям. Моя донька, яку я не народжувала, схожа на мене і на мого чоловіка, бо діти переймають міміку, жести, мову. Так само, як подружжя з роками стає схожим одне на одного, так і діти.
Вона дивиться на мене і вчиться на мені відрізняти правду від брехні, погані вчинки від добрих, вчиться розпізнавати, кому можна довіряти, а кому ні. Я категорично проти брехні, якщо їй брехатиме найближча людина мама, то як у дорослому житті вона зможе відрізняти покидьків від хороших людей?
Моя донька каже, що коли виросте, стане лікаркою-перукаркою. Ми беремо в бібліотеці книги з анатомії, книги про роботу мозку, книги про тіло. Я читаю все, що її цікавить. Якщо колись її увага буде прикута до питань анорексії, булімії чи переїдання, я читатиму їй Барбару Юзефік або вона читатиме сама.
“Слово «анорексія» походить з грецької мови і складається з двох частин: an, що означає відсутність, і orexis, що означає апетит. Формально це слово ніби вказує на втрату апетиту. Проте в реальності люди з анорексією зазвичай не втрачають апетит. Навпаки, вони часто відчувають сильний голод і бажання їсти. Проблема полягає не в апетиті, а у свідомому обмеженні їжі. В основі цього лежить прагнення бути худою і сильний страх набрати вагу. Саме тому деякі дослідники вважають, що точніше було б говорити не про анорексію, а про навмисне голодування. Такий термін особливо доречний, якщо дивитися на це явище з історичної точки зору.
Булімія, на відміну від анорексії, довгий час вивчалася значно менше і має набагато менше наукових і історичних досліджень. Частково це пов’язано з поширеною думкою, що булімія є розладом сучасної епохи. Однак німецький дослідник Горст-Ульферт Цьолька поставив це під сумнів. Аналізуючи історичні джерела, він показав, що прояви булімії існували ще з античних часів і зустрічалися в різні історичні періоди. Його роботи доводять, що відчуття неконтрольованого голоду та споживання великих обсягів їжі були відомі завжди, хоча їх пояснювали по-різному. З цього погляду важливо простежити, як змінювалося розуміння булімії, як окремий симптом поступово перетворився на окремий розлад і як з часом змінювалися критерії його діагностики.”
У дитинстві ми всі намагалися дотримуватися посту. Це навіть було приємно. Під «ми» я маю на увазі себе і мою маму з надмірною вагою. Ми починали голодувати легально. У цей момент з холодильника зникала їжа, яка до того постійно траплялася мені на очі і не давала спокійно голодувати та вести хаотичний спосіб харчування. Мама казала: ми не їмо цукерок, м’яса. А потім наставав день, коли можна було все, і ми знову набирали вагу. І ще з прибавкою.
Барбара Юзефік пише про святих Анджелу з Фоліньйо, святу Єлизавету, святого Миколая з Флюе, святу Катерину з Сієни. Усі ці люди голодували з релігійних міркувань. Чим більш ти голодний, тим ближчий ти до Бога. Піст пропагувався як очищення від гріхів. В історії християнства піст присутній від самого початку і відсилає нас до посту Іллі. Усе це зміцнювало уявлення про надприродні можливості, досягнуті через голод, про вихід на вищий рівень чистоти і навіть сексуальності.
Піст як шлях до Бога.
Або як форма покути.
У п’ятнадцятому столітті голодування починають сприймати як прояв дії нечистих сил. Це викликало занепокоєння, адже такі практики пов’язували з відьомством. Люди вірили, що для польотів відьма має менше важити, тому вона голодує, аби зменшити вагу.
Пізніше голодування починають сприймати як сенсацію, як диво природи, подібне до народження сіамських близнюків. В історію увійшли жінки, які голодували і яких трактували як носійок надприродних властивостей. Однією з них була Марія Фуртер із Фрасдорфа, яка померла у 1884 році і стверджувала, що все життя пила лише воду.
Голодуючих жінок показували на ярмарках. Вони ставали видовищем і нерідко утримували свої родини за рахунок пожертв.
Феномен постуючих дівчат втрачає свою актуальність у дев’ятнадцятому столітті разом із медикалізацією цього явища. З’являється нове видовище — циркові скелети. Голодуючими артистами майже завжди були чоловіки.
Наприкінці дев'ятнадцятого століття з’являється також поняття голодного страйку, де голодування стає формою протесту.
На початку дев'ятнадцятого століття все ще домінувала думка, що анорексія може бути наслідком багатьох соматичних хвороб. З’явилася також концепція, яка поєднувала відмову від їжі з переживанням шоку або травми. Клініцисти почали помічати різноманітність клінічного образу та перебігу хворобливого процесу.
Наприкінці сімнадцятого століття анорексію було описано як окремий синдром. На межі дев'ятнадцятого і двадцятого століть вона стала предметом зацікавлення психіатрії.
Важливим поштовхом для подальшого розвитку теорій анорексії стали праці Гільди Брух. Вона звернула увагу на спотворений образ тіла та проблематику почуття власної цінності й самооцінки пацієнток, хворих на анорексію.
Що стосується досліджень булімії.
У Стародавньому Римі під час бенкетів учасники після надмірного споживання їжі викликали блювання, щоб мати змогу продовжувати їсти. Опис таких практик, які тоді вважалися прийнятними, добре показує, наскільки важливим є культурний контекст для розуміння явищ, пов’язаних із їжею.
Я дивилася інтерв’ю людей у польському подкасті, присвяченому цій темі. Я помітила, що багато хто хотів бути худим як моделі, як акторки або як медійні персони. Першою була Твіггі. Її справжнє ім’я — Леслі Горнбі, згодом Леслі Лоусон. Це британська модель, акторка й співачка, яка стала іконою моди тисяча дев'ятсот шістдесятих років. Прізвисько Твіггі означає «гілочка» саме через її надзвичайну худорлявість. У шістнадцять років вона стала обличчям стилю «мод» і символом молодіжної революції шістдесятих.
Моїм прикладом була худорлявість Ліндсі Лохан. У підлітковому віці я побачила в однієї знайомої журнал, на обкладинці якого акторка стояла в чорних колготах і прикривала груди руками. Я дивилася на неї щодня і вірила, що одного дня зможу бути такою ж худою.
У результаті я стала такою худою, як хотіла, але ніколи не почувалася щасливою в той момент. Усе одно не вистачало чогось дуже важливого всередині. Навіть не елемента. Це була бездонна чорна яма, в яку я закидала їжу, щоб колись наповнитися до потрібного стану. Але цього ніколи не станеться, поки я не виросту, не пройду багато років терапії, не прочитаю велику кількість літератури та не напишу свої книги, які дають мені змогу зрозуміти себе більше, ніж будь-що інше. Поки я не стану мамою, поки не прислухаюся до десятків інших людей і не зрозумію, що я не одна така.
А я далеко не одна.
Сьогодні моє тіло це одне велике вухо. Я слухаю себе. Хто я сьогодні і які в мене потреби?
Чому розлади харчування це часто жіноча історія?
Щоб зрозуміти, чому анорексія та булімія так часто переслідують саме жінок, варто подивитися на це через феміністичну оптику. Це не просто «проблеми з їжею», це відображення того, як суспільство тисне на жінку та її ідентичність.
Чужі потреби понад усе. Нас із дитинства вчать бути «зручними» та дбайливими. У патріархальній культурі жінка часто стоїть на другому місці після сім'ї та соціальних очікувань. Ми так звикаємо ставити потреби інших вище за власні, що врешті-решт розучуємося розуміти, чого хочемо самі. Анорексія в такому разі стає крайньою формою цього заперечення: жінка каже «ні» навіть своїм базовим біологічним потребам.
Пастка ідеальної жінки. Сучасна жінка має бути ідеальною матір’ю і водночас успішною професіоналкою. Дівчатам важко знайти власну дорогу, бо перед очима немає чіткого прикладу того, як бути собою, а не просто виконувати роль.
Страх подорослішати. Іноді анорексія — це підсвідомий спосіб зупинити час. Відмова від їжі «заморожує» тіло в дитячому стані, допомагаючи дівчині відкласти момент розриву з матір’ю та виходу в дорослий світ, де на неї чекає занадто багато суперечливих вимог.
У книзі «Рада, що моя мама померла» головна героїня боїться власного дорослішання. Вона хоче залишатися вічно маленькою дівчинкою своєї мами, не мати грудей, не набирати вагу і не рости. І, на диво й до жаху, мати їй у цьому сприяє, бо сама не усвідомлює необхідності сепаруватися від дитини. Вони разом сидять на дієтах і намагаються «виправити» її дорослість.
У працях Барбари Юзефік ідеться про дослідження, датовані 2000 і 2003 роками. Я не знаю, як наразі виглядають новіші дані з цієї теми. У тексті зазначено, що дослідники схильні надавати великого значення спадковості. Але коли я запитую про це Ірину Плюту, вона наводить влучну метафору. Лікарка описує картинку, на якій сидить родина, де кожен має надмірну вагу, а поруч із ними сидить мопс, який також страждає на ожиріння.
У всіх, із ким я розмовляла про родину, своя історія. Найчастіше в сім'ї є люди, які мали велику вагу. Я озираюся на власну родину і також бачу цей приклад. Можливо, це закладається на рівні звичок, коли тобі в тарілку насипають стільки ж, як собі. А потім силоміць змушують доїдати через економію, нестачу коштів або через специфічну «турботу», щоб дитина добре їла.
У книзі «Голод. Мемуари мого тіла» Роксан Гей пише про сексуальне насильство, пережите в дитинстві. Після цього досвіду вона почала багато їсти, намагаючись захистити своє тіло від повторення трагедії. Об’єктом досліджень часто стають жінки, які зазнали сексуального насильства: для них цей біль може призводити як до анорексії, так і до булімії.
Саме через ці факти в моїй книзі є історія про сексуальне насильство. Саме тому моя Варя йде їсти, щоб відгородитися від світу. Статистика насильства, пережитого в дитинстві, на жаль, є дуже високою.
У книзі «Хижаки. Педофіли, ґвалтівники та інші сексуальні злочинці» Анна Солтер пише про те, що люди схильні не помічати, виправдовувати або не вірити звинуваченням у сексуальному насильстві. Вона провела багато інтерв’ю з насильниками і ставила їм різні запитання, зокрема про те, як вони опинялися в ситуаціях, де могли залишитися наодинці з малою дитиною.
Найчастіше все це відбувається буквально під носом у батьків, у їхніх власних домівках, тому що насильниками виявляються найближчі до родини люди. Саме тому не варто бути наївними щодо оточення. Я раджу прочитати цю книгу, якщо ви маєте або плануєте мати дітей
“Вважається, що саме у стосунку з матір’ю, яка доглядає за дитиною, годує її та заспокоює, дитина вчиться передбачати її реакції і поступово формує відчуття безпеки, благополуччя та власного «я». Якщо мати є достатньо доброю, як писав Віннікотт, у дитини формується почуття власної цінності, з’являється здатність до саморегуляції, розвивається внутрішній контроль і вміння справлятися з напруженням.
Якщо ж ранній зв’язок із матір’ю є нестабільним або недостатнім, у дитини виникає відчуття внутрішньої цілісності, що не сформувалося до кінця. У дорослому житті це може проявлятися труднощами у сприйнятті власного тіла, а також у поєднанні думок, емоцій і тілесних відчуттів в єдине ціле.”
Можливо, серед вас є психологи (а вони часто читають мої книги), і у вас є інший погляд або новіші дані про все це. Я розповідаю лише про те, що сформувало мого персонажа і на основі якого аналізу я до цього прийшла. Але найбільше, звичайно, вплинув мій власний досвід.
Сьогодні вранці я з’їла омлет із трьох яєць із горошком та іншими овочами із замороженої суміші та випила каву з соєвим молоком. Потім у мене було заняття з пілатесу. Пів дня мені не хотілося їсти, а потім страшенно захотілося морозива посеред зими. Я люблю його з дитинства.
Мій тато якось приніс узимку пакет морозива в стаканчиках. Його давно не було вдома, він часто їздив у відрядження. Коли він приїхав і приніс морозиво, мені одразу ж його заборонили, бо я мала ангіну. Тото поставив морозиво в металевому посуді на батарею. Я досі заспокоюю себе цією турботою у вигляді морозива, коли мені погано.
Почуття контролю над власним життям дає відчуття стабільності. А що, якщо їжа виявиться єдиним, що ти можеш контролювати, і тому ти опираєшся лише на це?
Визнаю, мені спокійно навіть зараз, коли я розумію природу свого ставлення до їжі. Мені важливо знати, коли і що я точно їстиму. Тепер я думаю про те, як діяти у разі імпульсу просто наїстися. Спочатку я їм щось корисне. Це може бути каша, салат або канапка з оселедцем і огірком. А вже потім я їм щось інше, не запиваючи і не перед ноутбуком. Для мене зараз головне — встигнути обдумати ситуацію, а не просто взяти торт і з’їсти його весь, як це було колись.
Переломним моментом у моєму житті, коли я постійно сиділа на дієтах, стали антидепресанти вісім років тому. Коли вони подіяли і я нарешті відчула їхній ефект, я почала прислухатися до себе і до свого тіла. І там з’явилося чітке повідомлення на екрані моєї свідомості: «Каріно, ти голодна».
Я почала дозволяти собі їсти масло, картоплю, яку весь час собі забороняла, макарони, чебуреки. Моя вага збільшилася на десять кілограмів, але мені було байдуже, бо з’явився спокій. Після відміни антидепресантів довелося знову вчитися жити, але тепер я вже слухала себе.
Родина. Саме цього немає у моєї Варі в книжці. Формально вона є, але не функціонує так, як має. Вона не дає дитині підтримки, ніхто не бачить, що з нею відбувається. Вона відокремлена від турботи. Саме на це найбільше робить акцент Барбара Юзефік.
Я щойно подумала, що всі, хто не любив мою Варю, називали її Барбарою, як професорку. Я навіть не вдумувалася в це до цього моменту. Я просто люблю це ім’я. А може, тут немає ніякого «люблю» і ніякого вибору, а все навколо нас це лише сукупність обставин, які привели нас до цього вибору.
Пам’ятаю сцену з фільму «Диявол носить Prada», коли зла директорка каже своїй помічниці, що їй лише здається, ніби вона зробила вибір на користь синього кольору светра. Насправді цьому передував довгий ланцюжок подій. Спочатку один відомий дизайнер вирішує ввести цей колір у моду, потім це підхоплює масмаркет, і вуаля. Ви приходите на розпродаж і серед купи одягу знаходите цей синій светр і думаєте, що обрали його. Але ні. Насправді це він обрав вас.
Чому атмосфера в родині — це не просто слова?
Коли вчені намагаються зрозуміти причини розладів харчування, вони насамперед дивляться на те, як люди в сім’ї розмовляють одне з одним, як вони сваряться, як миряться і чи прийнято у них взагалі проявляти емоції.
Ці спостереження — не просто теорія, на них будується реальна терапія. Хоча немає єдиної «формули», яка б точно пояснила, чому виникає хвороба, певні закономірності все ж є:
Булімія частіше з’являється там, де вдома панують хаос, напруження та постійні емоційні «гойдалки».
Анорексія ж частіше виникає у родинах із жорстким контролем, де дитині не дають вільно дихнути, а всі члени сім’ї надто сильно залежать одне від одного.
Ще одна небезпечна пастка — це сім’ї-перфекціоністи. Це родини, які постійно порівнюють себе з картинками «ідеального життя» і намагаються їм відповідати. Діти в таких умовах виростають із відчуттям, що вони «недостатньо хороші», а їхнє тіло — це якийсь дефектний об’єкт, який треба постійно виправляти. Саме такі діти найшвидше потрапляють у пастку розладів харчування.
Сальвадор Мінухін був одним із перших, хто зрозумів: анорексія не береться нізвідки. Це не просто «хвороба однієї дитини», це дзеркало того, як живе вся її сім’я.
Він вважав, що в таких родинах хвороба дитини — це такий собі «клей». Коли між батьками назріває конфлікт або сім’я боїться змін, дитина раптом стає слабкою і хворою. Усі кидаються її рятувати, і це допомагає родині втримати крихку рівновагу. Конфлікт між дорослими відкладається на потім, бо зараз «не до того».
Мінухін описував ці родини як надто тісні, майже злиті в одне ціле. Уявіть дім, де немає дверей і замків:
-
Усі знають одне про одного занадто багато.
-
Батьки втручаються в кожну думку, почуття чи рішення дитини.
-
Контролю та опіки багато, а простору для власного «я» майже нуль. У такій задушливій атмосфері дитина просто не встигає зрозуміти, ким вона є насправді.
У таких сім'ях не прийнято сваритися вголос. Напруга висить у повітрі, але про неї мовчать. Дитина, як надчутливий прилад, зчитує цей стан батьків. Вона відчуває відповідальність за їхній спокій і несвідомо починає «тримати» родину разом за допомогою свого симптому.
Коли дитину занадто опікають, вона не вчиться довіряти собі. Вона боїться світу і не розуміє своїх потреб. І тоді контроль над їжею стає єдиною сферою, де вона нарешті може сказати: «Це я вирішую. Тут я маю владу». Відмова від їжі стає її маленьким, але відчайдушним маніфестом свободи.
Німецькі психологи Ґюнтер Райх і Манфред Чєрпка помітили, що булімія часто проростає в сім'ях, які живуть у двох паралельних реальностях.
Зовні така родина може здаватися ідеальною: успішні батьки, виховані діти, усе «як у людей». Але всередині накопичується стільки напруги й суперечностей, що витримати їх стає дедалі важче. Про справжні проблеми там не говорять уголос — їх просто «не існує».
У таких сім'ях понад усе цінують успіх, досягнення і залізний самоконтроль. Бути слабким, просити про допомогу чи хотіти простого обійму — соромно. Якщо дитина виявляє емоції, її можуть висміяти або сказати: «Не будь ганчіркою». У результаті справжнє людське тепло замінюється або сухою ввічливістю, або прихованими конфліктами.
У такій системі їжа стає єдиним способом легально отримати вразливість. Зрив (переїдання) — це момент, коли контроль нарешті ламається, і людина дозволяє собі «заборонене». А подальше очищення (блювання) — це спосіб покарати себе за цю миттєву «слабкість» і повернути ідеальний фасад.
За Райхом і Чєрпкою, булімія — це спроба вижити в роздвоєному світі. Людина постійно метається між силою і безсиллям, між показним «у мене все добре» і глибоким соромом за свій секрет. Симптом живе таємно саме тому, що в цій родині прийнято приховувати все «некрасиве», аби зберегти образ ідеальної сили.
Як ці теорії пояснюють розлади харчової поведінки
Розлади харчової поведінки розглядають не як проблему з їжею, а як спосіб упоратися з напругою всередині себе і в родині. Особливо там, де людині складно одночасно бути собою і бути в близьких стосунках з іншими.
Їжа в цьому контексті стає мовою. Через відмову від їжі, переїдання або контроль над тілом людина говорить про те, що не може сказати словами. Про потребу в любові, про злість, сором, страх, бажання контролю і бути побаченою. Для дитини або підлітка це часто єдиний доступний спосіб щось повідомити світу.
При лікуванні йдеться не про «поганих батьків». Родину розглядають як систему, де всі впливають одне на одного, а симптом дитини іноді виконує функцію. Він може відволікати від конфліктів між батьками або навіть утримувати родину від розпаду.
Розлади харчування — це мова, якою тіло кричить про допомогу. Коли дитина не може сказати словами: «мені страшно», «мені мало любові» або «не тисніть на мене», вона починає маніпулювати їжею. Це єдиний спосіб для неї отримати контроль над своїм життям або бути нарешті почутою.
Сім’я — це система. Часто хвороба дитини стає «запобіжником»: вона відволікає батьків від їхніх власних сварок або тримає всіх разом, бо тепер треба «рятувати доньку». Головна проблема в цьому у порушених кордонах. Дитині або занадто тісно від контролю, або занадто холодно від байдужості. В обох випадках вона не розуміє, хто вона і чи має право на власні почуття.
-
Анорексія — це спроба заморозити час, страх дорослішати та ілюзія ідеального контролю через голод.
-
Булімія — це життя на дві вітрини. Зовні все правильно й успішно, а всередині — хаос, сором і таємні зриви.
Це не про «погану маму» чи «поганого тата», а про патерни, які передаються поколіннями. Якщо в дитинстві було заборонено злитися чи бути слабкою, у дорослому віці їжа стає єдиним джерелом заспокоєння. Лікування починається там, де ми перестаємо воювати з тілом і починаємо розбиратися зі стосунками.
Реакцією в моїй книзі була втеча, прагнення подорослішати, зробити операцію і спробувати інше життя. Операція не є виходом із ситуації сама по собі, але може стати виходом тоді, коли людина до цього готова.
Сельвіні Палаццолі пояснює це так:
У сім'ях, де дівчата хворіють на анорексію, батьки часто живуть «заради картинки». Зовні вони — зразкова пара, але всередині між ними багато прихованої образи та розчарування. Оскільки вони не вирішують свій конфлікт відкрито, у цю «холодну війну» несвідомо втягується донька, стаючи заручницею їхнього мовчазного протистояння.
У родинах дівчат із булімією все навпаки — там зазвичай панує відкритий хаос. Стосунки батьків нестабільні й непередбачувані. Їм важко домовлятися про спільні правила, вони не вміють ділитися емоціями та часто уникають відповідальності. У такому емоційному безладі дитині просто немає на що спертися.
Лікування
Сімейна терапія
Розлади харчової поведінки потребують серйозного лікування, бо анорексія має високий ризик смертності, а і анорексія, і булімія часто переходять у хронічну форму. Те, як саме лікувати людину, залежить від віку, тривалості хвороби, її тяжкості та готовності пацієнтки працювати над собою.
Для підлітків найефективнішою вважають сімейну терапію, особливо якщо хвороба почалася нещодавно. Дослідження показують, що вона допомагає швидше одужувати, але тільки за умови, що в родині мало критики, тиску і звинувачень. Сімейна терапія може бути основною або доповнювати індивідуальну чи групову роботу, а її мета не в пошуку винних, а в тому, щоб зрозуміти, як працює хвороба, зменшити напругу в родині й змінити ті механізми, які підтримують симптоми.
Терапія розладів харчової поведінки має працювати не лише з їжею, а й з почуттям власної цінності, автономією, прийняттям тіла і жіночності, а також із тим, як у родині говорять про емоції, проблеми й відповідальність. Важливо дивитися на родину ширше, зокрема на міжпоколіннєві сценарії, бо труднощі з близькістю й самостійністю часто передаються з покоління в покоління.
При анорексії важливо допомогти людині усвідомити свої труднощі та попрацювати зі страхом дорослішання. У випадку булімії більше уваги приділяють темам самоцінності, втрати контролю, сорому й недовіри. Ідеалізоване уявлення про родину часто заважає терапії, адже не дозволяє говорити про реальні проблеми й конфлікти. Тому одне з головних завдань лікування — навчитися чесно дивитися на стосунки та поступово їх змінювати.
Дослідження показують, що родина відіграє важливу роль у формуванні розладів харчової поведінки, але водночас може ускладнювати лікування. Якщо в сім’ї багато критики, звинувачень і негативних оцінок, сімейна терапія часто виявляється малоефективною, бо члени родини не готові брати відповідальність і шукати спільні рішення.
У таких ситуаціях краще починати з індивідуальної роботи або сімейного консультування. Його мета — не знайти винних, а пояснити, у чому полягає розлад, зменшити почуття провини й сорому, надати підтримку та поступово підготувати родину до спільної терапії і змін у взаєминах.
Біологічне лікування розладів харчової поведінки
Біологічне лікування це всі методи, які впливають на тіло, а через нього і на психіку. Йдеться не про розмови чи психотерапію, а про медичну допомогу, яка потрібна тоді, коли стан людини стає небезпечним для здоров’я або життя. Водночас будь-яке таке лікування все одно впливає на психологічний стан людини і на те, як далі проходитиме терапія.
При анорексії біологічне лікування має насамперед рятівну функцію. Його головна мета стабілізувати стан людини, коли є зневоднення, серйозні порушення в організмі або критичне виснаження. На цьому етапі лікарі можуть вводити рідини, електроліти, кров або плазму, щоб організм просто міг вижити. Часто це відбувається в стаціонарі і не завжди за згодою пацієнтки, бо йдеться про загрозу життю.
Наступний етап це поступове відновлення ваги. Воно можливе тоді, коли фізичний стан уже стабілізований і людина хоча б частково готова співпрацювати з лікарями. Харчування вводять дуже обережно, починаючи з невеликої кількості калорій і поступово збільшуючи їх. Це роблять не для швидкого набору ваги, а для того, щоб не нашкодити серцю й іншим органам, які довго працювали в режимі виживання.
Дієтичне лікування при анорексії це не просто про їжу. Воно завжди пов’язане з психотерапевтичним контактом між пацієнткою, лікарем, дієтологом і родиною. Харчування відновлюють крок за кроком, стежать за реакціями тіла і водночас працюють із тривогою, страхом і спротивом, які майже завжди супроводжують цей процес.
Іноді, у крайніх випадках, застосовують годування через зонд або внутрішньовенне харчування. Це роблять лише тоді, коли людина відмовляється їсти або її стан вимагає негайного втручання. Такі методи не вважаються рішенням проблеми, а лише тимчасовим засобом, щоб зберегти життя і дати шанс на подальше лікування.
Біологічне лікування анорексії і булімії
Анорексію часто помилково уявляють як проблему з апетитом. Насправді відсутність апетиту не є головним і постійним симптомом. На початку хвороби людина може навіть відчувати голод, але свідомо його ігнорувати. Саме тому ліки, які просто «стимулюють апетит», зазвичай не працюють або дають дуже обмежений ефект.
Існують спроби лікувати анорексію медикаментами, зокрема антидепресантами або антипсихотичними препаратами, але вони не є універсальним рішенням. Їх можуть призначати лише тоді, коли є супутні стани, наприклад сильна тривога, депресія або безсоння. Навіть у таких випадках ці препарати не лікують саму анорексію, а лише частково полегшують окремі симптоми.
Після відновлення ваги в деяких жінок не повертається менструальний цикл. У таких ситуаціях лікарі можуть застосовувати гормональне лікування, але дуже обережно і лише після стабілізації фізичного стану. Якщо втручатися з гормонами занадто рано, це може нашкодити психіці і навіть ускладнити одужання. Гормональне лікування ніколи не замінює психотерапію і не може бути єдиним методом допомоги.
При анорексії також звертають увагу на стан кісток, адже тривале виснаження підвищує ризик остеопорозу. У таких випадках можуть призначати кальцій та інші добавки, але це знову ж таки допоміжні заходи, а не лікування причини хвороби.
Попри постійні пошуки нових ліків або навіть хірургічних методів, на сьогодні немає доказів, що існує медикамент, який сам по собі лікує анорексію. До того ж через сильне виснаження організм по-іншому засвоює ліки, що робить фармакологічне лікування ще складнішим.
При булімії, на відміну від анорексії, антидепресанти справді можуть допомагати. Дослідження показують, що вони зменшують кількість нападів переїдання значно краще, ніж плацебо, і працюють навіть у тих людей, які не мають депресії.
При цьому не так важливо, до якої групи належить препарат, і складно наперед сказати, кому саме він допоможе найкраще. У деяких людей побічні ефекти можуть заважати лікуванню, а довготривалий вплив антидепресантів при булімії ще не до кінця вивчений.
Також при булімії можливі гормональні порушення і проблеми з кістками, подібні до тих, що бувають при анорексії, і лікують їх за схожими принципами.
Сімейна терапія розладів харчової поведінки.
Сімейна терапія розладів харчової поведінки виходить з того, що проблема з їжею пов’язана не лише з окремою людиною, а з тим, як функціонує вся родина. Терапевт працює з сім’єю загалом, намагаючись зрозуміти її структуру, стосунки та динаміку, у тому числі між поколіннями. Мета — допомогти родині змінитися так, щоб вона могла розвиватися далі й краще справлятися з життєвими етапами.
На початку головна відповідальність лягає на батьків: саме вони тимчасово беруть контроль над харчуванням дитини. Їхнє завдання — допомогти їй їсти регулярно й достатньо, навіть якщо це викликає опір. Один із важливих моментів терапії — спільні прийоми їжі, під час яких батьки вчаться не відступати й водночас бачать, як родина загалом поводиться з темою їжі. Це допомагає батькам відчути, що вони знову можуть впливати на ситуацію.
У структурному підході увага зосереджена на межах у родині. Якщо вони розмиті, діти втягнуті в конфлікти батьків або родина не вміє вирішувати напружені ситуації, це може підтримувати розлад. У терапії зміцнюють межі між батьками й дітьми, підсилюють автономію кожного та зменшують втягування дітей у дорослі проблеми.
Стратегічний підхід аналізує повторювані моделі поведінки в родині, особливо навколо симптому. Часто проблема з їжею виконує певну «функцію» — утримує родину в знайомому, хоч і дисфункціональному стані. Терапія спрямована на зміну цих сценаріїв, щоб симптом перестав бути потрібним.
Трансгенераційний підхід звертає увагу на родинні зразки, які передаються з покоління в покоління, і допомагає зрозуміти, як вони впливають на теперішні стосунки та розлад харчової поведінки.
У сімейній терапії важливо звертати увагу на те, як у родині будуються близькість і дистанція, як члени сім’ї відокремлюються одне від одного, як проявляють почуття й реагують на відмінності. Також досліджують родинні переконання — зокрема уявлення про ролі жінки й чоловіка, про справедливість, лояльність і «обов’язки» в сім’ї. Окреме місце займає тема втрат і того, як родина переживає горе. Для цього часто використовують генограму — своєрідну карту родини, яка допомагає побачити повторювані сценарії з покоління в покоління.
Робота з родиною не означає, що сім’ю звинувачують у виникненні розладу харчової поведінки. Системний підхід виходить з того, що на стосунки в родині впливають усі її члени, а причини не є односторонніми. Трансгенераційна перспектива допомагає побачити, як родина несвідомо повторює моделі, передані з минулих поколінь, і як вона водночас намагається здобути власну автономію.
Сімейна терапія особливо ефективна для дітей і підлітків. Найкращі результати вона дає, якщо розлад почався до 18 років і триває не більше кількох років. У дорослих сімейна терапія зазвичай використовується як доповнення до індивідуальної роботи.
Важливим чинником успішного лікування є атмосфера в родині. Коли рівень критики й звинувачень щодо людини з розладом низький, прогноз значно кращий. Надмірний тиск, незадоволення та контроль, навпаки, можуть ускладнювати процес одужання.
Сімейна терапія часто менш ефективна, коли родина зосереджується лише на симптомах — їжі, вазі та поведінці — і не бачить ширшого контексту стосунків. Вона також працює гірше, якщо сім’я не визнає психологічний характер розладу, не хоче брати участь у спільних зустрічах або покладається виключно на медичну модель лікування. У таких випадках доцільно розглядати інші або додаткові форми терапії.
Загалом сімейна терапія може бути як основним методом лікування, так і доповненням до інших підходів. Її роль залежить від стану пацієнта, можливостей лікувального закладу та досвіду спеціалістів.
Коли стан дитини стабілізується, терапія переходить у другу фазу. Тут поступово зменшується контроль з боку батьків, а відповідальність за харчування та життя загалом повільно передається самій дитині. Родина разом із терапевтом думає, які зміни варто внести у повсякденне життя, стосунки й спосіб проведення часу, щоб підтримати ці зміни, а не повернутися до старих моделей.
На третьому етапі увага зміщується з їжі на дорослішання: сепарацію від батьків, плани на майбутнє, навчання, вихід із дому, а також на подружні й міжпоколінні конфлікти, які раніше навмисно не зачіпали. Тут стає видно, що розлад харчування часто пов’язаний не лише з тілом, а з труднощами відокремлення, контролю та самостійності.
У системному підході терапевти не дають готових рішень і не диктують, що саме треба робити. Вони ставлять запитання, які змушують родину по-новому подивитися на себе й свої стосунки. Їжа й вага не стають головною темою розмови — важливішим є розуміння того, яку роль симптом відіграє в родині: що він утримує, від чого захищає, що дозволяє не помічати. Мета такої терапії — допомогти кожному члену родини стати більш автономним, а стосунки зробити менш контрольними й більш живими.
Окрім сімейної терапії, існують інші підходи до лікування розладів харчової поведінки. Зокрема, терапія, зосереджена на тілі, а також групи підтримки для батьків і самих пацієнтів.
Терапія, зосереджена на тілі, виходить з того, що при анорексії людина неправильно сприймає власне тіло. Навіть сильно схудлі пацієнтки можуть вважати себе «товстими» і бути переконаними, що так їх бачать інші. Проблема полягає не лише у вазі, а в порушеному відчутті тіла: його меж, розміру, функціонування та значення. Тому ефективне лікування має допомогти людині сформувати більш реалістичний і прийнятний образ свого тіла, навчитися його відчувати, а не воювати з ним. У цій терапії працюють і з тілесними вправами, і з психікою, поєднуючи різні психотерапевтичні підходи.
У системній сімейній терапії велике значення надається життєвим подіям і втратам, які могли вплинути на розвиток симптомів. Наприклад, у наведеному випадку погіршення анорексії збіглося з важкими подіями в родині: інсультом батька, попередніми смертями в сім’ї, страхами матері. Терапевти не шукали «винного», а намагалися зрозуміти, чи не стала хвороба способом утримати родину разом або захиститися від страху самостійного життя. У таких випадках можуть застосовуватися символічні дії: спільні ритуали прощання з утратою, листи до родини, нові домовленості між її членами.
У терапії, зосередженій на тілі, головна мета — допомогти людині відчути своє тіло як своє, а не як ворога. Йдеться про формування більш реалістичного уявлення про себе, зменшення постійного напруження, тривоги й імпульсивної поведінки, а також про навчання отримувати задоволення від тілесних відчуттів. Важливою частиною є розвиток соціальних навичок, підвищення самооцінки й уміння справлятися зі стресом без контролю через їжу.
Для цього використовують різні тілесні практики: дихальні вправи, релаксацію, масаж, рух, танець, роботу з поставою та жестами. Людина вчиться помічати сигнали свого тіла — втому, голод, напруження, дихання, серцебиття — і не ігнорувати їх. Часто застосовують вправи, у яких тіло стає способом вираження емоцій: злості, сорому, смутку, радості, потреби в безпеці. Це допомагає повернути контакт із власними почуттями.
Окреме місце займає робота з образом тіла — через дзеркало, відеозаписи або уявні вправи. Пацієнта можуть знімати на відео на різних етапах лікування, а потім разом із терапевтом переглядати записи, звертаючи увагу не лише на зовнішність, а й на емоції та зміни у сприйнятті себе. Це допомагає поступово побачити своє тіло більш цілісно й менш викривлено.
Терапія, зосереджена на тілі, може бути як індивідуальною, так і груповою, у стаціонарі або амбулаторно. Для одних фахівців проблеми з образом тіла — це наслідок глибших психологічних і сімейних труднощів, які минають у процесі лікування. Для інших — це самостійна й ключова проблема, з якою потрібно працювати окремо. У будь-якому разі така терапія часто стає важливою частиною комплексного лікування анорексії та булімії.
Окрему роль відіграють групи підтримки та групи самодопомоги. Вони об’єднують батьків або самих пацієнтів, які стикаються з тими самими труднощами. У таких групах люди отримують підтримку, діляться досвідом, вчаться справлятися з хворобою, зменшують відчуття ізоляції та провини. Для батьків це часто є простором, де їх нарешті розуміють і не знецінюють їхніх переживань.
Групи підтримки не замінюють лікування, але доповнюють його. Вони допомагають утримати результати терапії, запобігти рецидивам і відновити відчуття автономії та власної цінності. Особливо важливими вони стають тоді, коли офіційна терапія недостатньо залучає родину або залишає людину наодинці з проблемою.
***
У своїй книжці я не даю практичних порад, як комусь вилікуватися. Я не лікарка, не психіатриня, не психотерапевтка і не дієтологиня. Я розповідаю історію з художнього боку, про те, як зароджується ця хвороба.
Я почула дуже важливий коментар від Ірини Плюти. Вона розповідала, що пацієнтки після прочитання моєї книги кажуть, що до неї на місці дитинства або причин надваги була чорна діра.
Я прочитала багато книжок і продовжую читати далі. Часто там є практичні поради, інколи це просто розмова про причини й наслідки. Для мене особисто ця історія не завершена. Я навіть не уявляю, як виглядає ремісія. Мені допомагає дисципліна в щоденних корисних для себе речах, відстеження потягу до переїдання, регулярний спорт. Це поступове зближення зі своїм тілом.
Також для мене дуже важливо вже всередині родини, яку я створила зі своїм партнером, уважно дивитися на те, як росте поруч із нами нова людина. Я не хочу втратити її довіру і постійно думаю про свою відповідальність як дорослої людини і як мами.
Тим більше з нашою історією після усиновлення я намагаюся бути ще уважнішою. Ця дитина має вийти з родини з серцем, наповненим любов’ю. Поки можу, я маю контролювати її безпеку і навчити її безпеки в майбутньому.
Моя маленька Варя це та дитина, якою була я. Хоча я не робила операції і в мене не було вітчима, мені так само довелося відрізати від себе своє минуле, сепаруватися від нього і навчитися жити далі, але все це я робила без допомоги батьків.
Я пропрацювала свій дитячий досвід і більше не хочу до нього повертатися. Водночас я досі вчуся жити. Я вчуся їсти, я вчуся турботі, я вчуся любові.
Я раджу почати з психотерапевта, який працює саме з розладами харчової поведінки. Також варто поговорити з дієтологом. Ведіть щоденник їжі, спостерігайте за собою, не карайте себе.
Існують спеціалізовані центри, які працюють із розладами харчової поведінки. Поставтеся до цього серйозно. Можливо, у вашому випадку виходом справді стане операція, до якої ви підійдете усвідомлено і раціонально, і почнете, як моя Варя, жити новим життям, ніби знову немовля, яке пізнає світ.
Якщо вам сподобалася ця стаття і ви ще не читали мою книгу «За маму, за тата», залишаю посилання на неї.
Якщо ви вже читали книгу і вам бракувало саме такої інформації, мені буде дуже цінно отримати ваш зворотний зв’язок.
Якщо ви прочитали і книгу, і статтю, але все одно не розумієте, як діяти далі, найкращим кроком буде звернення до терапевта.
А якщо вам уже зрозуміло, що потрібне медичне втручання, але з уважним і комплексним підходом, у команді з різними фахівцями, то ви знаєте ім’я і прізвище людини, до якої можна звернутися.
Будьте обережні до себе.